Мовленнєвий розвиток дитини є одним з основних чинників становлення особистості в дошкільному віці. Ступінь розвитку цієї сфери визначає рівень сформованості пізнавальних і соціальних мотивів дитини, потреб та інтересів, знань, умінь і навичок, які є базисом особистісної культури. Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства в сім’ї , серед батьків і рідних дитині людей, а вдосконалення її триває у дошкільних закладах, школі і впродовж усього життя. Рідна мова є загальною основою навчання і виховання дітей у дошкільному закладі. Оволодіння нею як засобом пізнання і способом спілкування є найбільш вагомим досягненням дошкільного дитинства. Адже психофізіологічними дослідженнями доведено, що саме дошкільний вік є найсприятливішим для оволодіння рідною мовою. До 5 – років дитина засвоює звукову систему рідної мови й усвідомлює звуковий склад слова (Д. Ельконін), до 4,5 року засвоює відмінкові закінчення та основні граматичні форми (О. Гвоздєв), а з 5–ти років оволодіває монологічним мовленням (С. Рубінштейн). Якщо дитина з якихось причин буде ізольована від повноцінного мовленнєвого спілкування в дошкільні роки, це негативно позначиться на її подальшому мовленнєвому і розумовому розвитку. Порушення мовлення певною мірою негативно впливає на весь психічний розвиток дитини, відбивається на її діяльності, поведінці. Порушення мовлення, обмеженість мовленнєвого спілкування можуть впливати на формування особистості дитини, спричинити специфічні особливості емоційно – вольової сфери, сприяти розвитку негативних якостей характеру (сором’язливість, невпевненість, замкнутість, почуття неповноцінності). Все це негативно спливає на опанування грамоти, успішність загалом. Нерідко трапляються такі ситуації, коли про рівень розвитку дитини, про її готовність до шкільного навчання судять з того, якою мірою вона в дошкільному віці опанувала елементи грамоти: які або скільки літер знає, чи вміє читати склади, слова, чи вміє впізнавати і відтворювати в словах звуки тощо. Інші види мовленнєвих умінь залишаються поза увагою тих, хто готує її до школи. Мовленнєвий розвиток дитини – це поняття значно ширше, ніж його окремі складові. Тому в роботі з дошкільнятами у галузі мовленнєвого розвитку необхідно приділити увагу насамперед цим його найістотнішим складовим. Саме від них будуть значною мірою будуть залежати успіхи шкільного навчання, в основі яких лежать такі види мовленнєвих дій, як слухання і розуміння, говоріння, читання й письмо. Рівень розвитку мови дитини залежить насамперед від загального психофізіологічного розвитку (стану нервових процесів, розвитку уваги, мислення), стану фонематичного слуху і мовнорухового апарату, спілкування з дорослими та ровесниками, від цілеспрямованої роботи дорослого з дитиною. Культура мови залежить не лише від обсягу словника дитини, а й від того, як вимовляються слова, з якою інтонацією, гучністю, в якому темпі. Особливо уважними потрібно бути дорослим, завжди пам’ятати – діти наслідують їх у всьому, особливо в мові.

Співчувати – значить розуміти почуття і думки іншої людини, переживати те, що переживає вона. Здатність до співчуття є однією з властивостей людини як суспільної істоти. Це соціальне почуття обмежує егоїзм людей, дозволяє кожному поставити себе на місце іншої людини, побачити в ній собі подібну.

При вихованні у дитини гуманних почуттів необхідно, насамперед, розвивати здатність до співпереживання і до переживання взагалі. Йдеться про розвиток загальної емоційності дитини. Емоційна людина більш активно сприймає навколишнє, проявляє зацікавленість, у неї з’являється бажання піклуватися про інших, дбайливо ставитися до природи. Емоційна сприйнятливість багато в чому визначає вміння співчувати. Властива маленьким дітям бурхлива емоційна реакція на події довкола, а також потреба постійно контактувати з людьми повинні бути використані для виховання у них чуйності, уваги до однолітків, молодших дітей, дорослих.

В одних і тих же умовах діти поводяться по-різному: одні дбайливі, чуйні, готові негайно ж прийти на допомогу товаришеві, заспокоїти його, пожаліти, інші байдужі, егоїстичні, таких дітей, торкає тільки те, що стосується їх особисто, треті агресивні по відношенню до своїх товаришів, можуть вдарити, образити, відібрати іграшку.

На жаль, дорослі не завжди розуміють, що народження співчуття у маленьких дітей починається з малого, з простих на перший погляд питань дітей: «Тобі боляче?», «Чому ти сумний?», тощо.

Батьки повинні звернути особливу увагу саме на перші, часом непомітні спроби дитини проявити співчуття до оточуючих його людей, вони повинні підтримати його добрі наміри. У період дошкільного дитинства дитина переживає і співпереживає особливо щиро. Щирі та безпосередні його радість, сміх, сльози, здивування, співчуття, печаль. Тому важливо не упустити момент, не дати застигнути дитячій душі, що швидко розвивається.

Благородні, хоча й незначні, вчинки дітей необхідно оцінювати. Схвалення дорослих допомагає дитині переконатися в правильності своїх вчинків, викликає бажання повторювати їх, у малюка пробуджується прагнення бути хорошим, стати ще краще.

Виховуємо та навчаємо через казку

Казка для дитини – це реальне життя її героїв.

Слухаючи казку дитина проживає життя головних героїв. Разом з ними дитина отримує досвід поведінки, дізнається, що можна, а що не можна, переживає реальний страх, випробуваний казковими персонажами, вчиться справлятися з проблемами, шукає шляхи їх вирішення.

Казка розмежовує поняття добра і зла, розвиває фантазію, збагачує мову дитини новими словами, розвиває допитливість.

Казка вчить дитину:

1. Що світ ділиться на добро і зло. Добро завжди перемагає зло.
2. Казка формує образ позитивного героя: доброго, розумного, сильного, вірного своєму слову.
3. Не боятися труднощів, бути дружелюбними.
4. Не судити людей за зовнішнім виглядом.
5. Що гарна справа не з першої проби виходить.
6. Любові і поваги до батьків.
7. Патріотизму.
8. Прихованій, ненав’язливій моралі: не можна обманювати, не можна бути жадібним, не можна зраджувати друзів.

Як навчити дитину бути самостійною

До поняття самостійності відноситься володіння двома групами навичок: здатність справлятися з повсякденними побутовими справами, вміння вирішувати певний ряд проблем без сторонньої допомоги.

До самообслуговування відноситься вміння одягатися, роздягатися, чистити зуби, зачісуватися, прибирати за собою посуд та інше.

Спочатку краще всього зробити потрібну дію з дитиною, а як тільки вона почне справлятися сама, дати їй можливість поринути в самостійну роботу. Так дитина зможе побудувати свою власну модель поведінки з предметами побуту, а не копіювати вас.

Для того, щоб розвинути в дитини самостійність радьтеся з нею з приводу питань, безпосередньо пов’язаних з нею. Наприклад: «Що ти хочеш сьогодні одягнути?» і запропонувати 2-3 варіанти на вибір. Цим ви будете заохочувати малюка до формування своєї власної думки, дитина відчує, що з нею рахуються і її поважають. Це сприятиме вихованню незалежності та впевненості в собі.

Чого не слід робити:

1. Не виправляти дитину постійно без необхідності («Ні, неправильно, роби так..»).
2. Не відбирати у малюка ініціативу.
3. Не квапте дитину.
4. Не опікайте дитину занадто надмірно.

Основою Батьківщини є сім’я. Метою патріотичного виховання, як складової виховання в родині, є виховання любові до землі, де народилась і виросла людина, до рідного краю та міста. Родина – це і є Батьківщина. Тут народжується первісне патріотичне почуття, виховується повага до батьків і свого родоводу, до родинних традицій, любов до Батьківщини і рідної землі.

Джерелом патріотичного виховання є культ рідного слова батька і матері, колискова пісня, рідний дім, конкретні вчинки особистості, спрямовані на матеріальне і культурне збагачення свого народу.

Саме в родинному середовищі дитина вперше дізнається про такі речі, як народні символи. Народними символами українців є батьківська хата, вишитий рушний, материнська пісня, верба і калина, сорочка, хрещатий барвінок і вірний своєму краю лелека.

Батьки формують у своїх дітей шанобливе ставлення до державних символів: гімну, прапора і герба.

Велику роль у родинному патріотичному вихованні відіграє рівень патріотичних почуттів батьків.

Діти, з якими ведеться цілеспрямована робота в родині успадковують славу своїх батьків, дідів, славу народу. Для патріотичного виховання дітей в родині рекомендовано використовувати такі форми роботи: бесіди-спогади батьків, подорожі по рідній країні, створення сімейних літописів, залучення дітей до трудових справ, використання здобутків літератури і мистецтва українського народу.