Самостійність розуміють приблизно так: «це вміння людини особисто, без сторонньої допомоги управляти і розпоряджатися своїм життям», «це вміння самому приймати рішення і нести відповідальність за їх наслідки » тощо.

Самостійність розвивається поступово, і починається цей процес досить рано.

Перш за все, це ранній вік. Вже в 1-2 роки у дитини починають з’являтися перші ознаки самостійних дій. Особливо яскраво прагнення до самостійності проявляється в 3 роки. Існує навіть таке поняття, як криза 3-х років, коли дитина раз у раз заявляє: «Я сам!». У цьому віці вона все хоче робити самостійно, без допомоги дорослого. Але на цьому етапі самостійність є лише епізодичною характеристикою дитячої поведінки. До кінця цього періоду самостійність стає відносно стійкою особливістю особистості дитини.

Рекомендації:

1. Необхідно пам’ятати, що не потрібно виконувати за дитину те, що вона може зробити сама.

2. Слід допомагати дитині тільки в тому випадку, якщо вона сама просить дорослого про допомогу.

3. Потрібно всіляко заохочувати прагнення до самостійності.

Дошкільний вік

1. У цьому віці непогано давати дитині можливість самостійно вибирати те, що вона сьогодні одягне. Але при цьому варто не забувати, що дитині потрібно допомогти з вибором. Їй потрібно пояснити, наприклад, що зараз осінь, дощі, прохолодно на вулиці, тому літній одяг треба відкласти до весни, а от з осінніх речей вона може вибрати те , що більше до душі. Можна також починати разом з дитиною робити покупки в магазині і враховувати її вибір.

2. Але, мабуть, головне завдання дорослого – привчити дитину до думки, що для неї, як і для всіх в сім’ї, існують певні правила і норми поведінки, і вона повинна їм відповідати. Для цього важливо закріпити за дитиною постійне доручення, відповідне до її віку. Звичайно, можливості дитини в дошкільному віці ще дуже невеликі, але все-таки вони є. Навіть найменший малюк 2-3-х років, а тим більше дошкільник, в змозі прибрати, наприклад, свій куточок з іграшками. Також обов’язком дошкільника в сім’ї може стати поливання кімнатних рослин, допомога у сервіровці обіднього столу (розкласти серветки, столові прибори, поставити хліб) допомога у догляді за домашнім вихованцем тощо.

3. Не слід захищати дитину від проблем: дозволяйте їй зустрічатися з негативними наслідками своїх дій (або своєї бездіяльності).

4. Виховання самостійності передбачає також формування в дитини вміння знайти самому собі заняття і якийсь час займатися чимось, не залучаючи до цього дорослих.

5. Основною помилкою дорослих у вихованні дитячої самостійності є, найчастіше , гіперопіка дитини і повне усунення від практичних дій.

Багато батьків вважає, що гра для дитини є лише розвагою. Часто для нас вираз «дитина грається» є синонімом виразу «дитина розважається».  Але насправді гра є життєво важливою формою діяльності дитини, яка відіграє,  можливо,  навіть важливішу роль у її розвитку,  ніж навчання читанню, письму чи математиці.

Для дитини гра є  активною формою пізнання навколишньої дійсності. За допомогою гри дитина вивчає форму, розмір, масу та інші властивості предметів, пізнає їх призначення, вчиться виконувати з ними певні дії. Граючись, дитина розвиває велику та дрібну моторику рук, укріплює м’язи, що є необхідним  при повзанні, ходінні та іншій діяльності.

У процесі гри дитина не тільки пізнає властивості предметів, але й, маніпулюючи ними, розвиває креативні здібності, уяву та здібності до вирішення проблем. Адже всі ми, мабуть. спостерігали, як маля  простими дерев’яними кубиками може гратись і в «машинки», і в «будування», і в інші ігри. Граючись, дитина уявляє та створює нові іграшки, придумує все нові й нові деталі своїх ігор.

У процесі гри малюк засвоює особливості стосунків між людьми, правила і норми поведінки. Вона вчиться розуміти «що таке добре і що таке погано», вчиться взаємодіяти з людьми, особливо у ході так званих рольових ігор, в яких дитина грає певну роль. Такі гри також сприяють розвитку пам’яті та мислення, адже в процесі гри дитина повинна пам’ятати свої завдання, свій рольовий образ, приймати рішення про свою поведінку у конкретних ігрових ситуаціях.

Коли дитина грається, вона випробовує себе, таким чином пізнаючи, на що вона здатна. Адже відкриті можливості та здібності вона зможе використовувати для майбутніх ігор, прагнучи їх розвивати. Граючи, дитина пізнає себе як індивідуальність, випробовуючи себе в різній якості, в різних ролях, приймаючи різні позиції і погляди, але при цьому залишаючись собою.

Граючись, діти переживають певні почуття, пов´язані з ролями: турбота, ніжність “матері”, відповідальність “лікаря”, справедливість “вихователя” тощо. У колективних іграх вони виявляють дружбу, товариськість, взаємну відповідальність, відчувають радість від результату, подолання труднощів. Більшість ігор супроводжуються естетичними емоціями.

Патріотизм – це емоційно-моральне, дієве ставлення до себе та інших людей, до рідної землі, своєї нації, матеріальних і духовних надбань суспільства.

Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, захищати її свободу і незалежність людина не може бути свідомим громадянином і моральною особистістю. Тож виховувати патріотизм потрібно з дитинства, поєднуючи виховання любові до найближчих людей з формування такого самого ставлення і до певних феноменів суспільного буття.

Соціально-економічні проблеми, події сьогодення, пропаганда жорстокості, бездуховності, насильства в засобах масової інформації негативно вплинули на моральні цінності підростаючого покоління.

Патріотичні почуття дітей дошкільного віку засновуються на їх інтересі до найближчого оточення (сім’ї, батьківського дому, рідного міста, рідного краю), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно пов’язаним з ними.

Патріотизм як моральна якість має інтегральний зміст. З огляду на це, у педагогічній діяльності варто поєднувати такі види роботи як:

• ознайомлення дітей з явищами суспільного життя та народознавство;
• ознайомлення з рідною природою;
• ознайомлення з мистецтвом та образотворчою діяльністю;
• організація практичної діяльності дітей: праця, спостереженя, ігри тощо;
• відзначення державних та національних свят;

Основними напрямами патріотичного виховання є:

• формування уявлень про сім’ю, родину, рід і родовід;
• ознайомлення з явищами суспільного життя;
• формування знань про історію держави, державні символи;
• ознайомлення з традиціями і культурою свого народу;
• формування знань про рідний край.

       Звісно, почуття любові до Батьківщини, поваги до свого народу, його історії, усвідомлення себе часткою великої і давньої нації мають формуватися з раннього дитинства, «вбиратися з молоком матері». Та найсприятливішим для початку систематичного патріотичного виховання є середній та старший дошкільний вік, коли особливо активізується інтерес дитини до соціального світу та суспільних явищ. Протягом середнього та старшого дошкільного віку відбувається формування культурно-ціннісних орієнтацій духовно-етичної основи особистості дитини, розвиток її емоцій, відчуттів, мислення, механізмів соціальної адаптації в суспільстві, починається процес національно-культурної само ідентифікації, усвідомлення себе в навколишньому світі. Тож саме з дітьми цього віку треба поглиблено працювати над формуванням патріотизму, використовуючи доступні форми і засоби виховання, зокрема:

• екскурсії вулицями рідного міста, доісторичних пам’яток, визначних місць;
• розповіді вихователя  і батьків відповідного змісту;
• бесіди з цікавими людьми;
• узагальнюючі бесіди морально-етичної тематики;
• розглядання ілюстративних матеріалів;
• читання та інсценування творів художньої літератури;
• спільні з родинами виховні заходи – День сім’ї, Свято бабусь, мам тощо.

     У дошкільному віці діти залюбки беруть участь у народних святах і обрядах, пізнаючи їх зміст, розвиваючи художні здібності, навички колективної взаємодії.

У фізичному вихованні дітей в сім’ї можуть бути використані різні форми занять фізичними вправами – від простих ( ранкова гімнастика) до складних ( тренування в окремому виді спорту).

Можна рекомендувати такі форми занять фізичними вправами дітей у сім’ї:

–  ранкова гімнастика;

–  ранкова спеціалізована гімнастика;

–   фізкультхвилинка;

–  заняття із загальної фізичної підготовки;

–  самостійні тренувальні заняття;

–  участь у змаганнях;

–  прогулянки ( лижні, велосипедні, пішки);

–  процедури для загартування;

–  туризм;

–  рухливі і спортивні ігри.

Основним періодом занять батьків дітьми є вік від 2 до 6 – 7 років, хоча і після цього не слід припиняти занять у сім’ї. Систематичні вправи в домашньому спортивному куточку, ранкова гімнастика, вечірня пробіжка з татом – все це допоможе досягти значних успіхів у фізкультурних заняттях у школі.

Щоденно приділяючи дитині хоча б декілька хвилин для занять фізкультурою, перш за все потрібно дотримуватись принципу систематичності, щоб дитина поступово звикала до занять

Тривалість домашнього заняття можна бути різною – залежно від віку дитини, від вільного часу батьків, від пори року, від частини доби, а також від того, чим займається дитина до і після заняття.

Під час ранкової гімнастики найкраще використовувати легкі і знайомі вправи. Тривалість ранкових занять – не більше 10 хвилин. Протягом дня дитина повинна до сну і після нього побувати на свіжому повітрі, де можна провести 20-хвилинне фізкультурне заняття, виконавши до нього вправи для великих м’язових груп.

Вправи перед вечерею – найбільш розповсюджена форма занять, адже батьки вдома і хоча б один із них може позайматися з дитиною. У цей період є час для опанування акробатичних вправ, проведення ігор і вдосконалення досягнутих результатів. Тривалість занять із дітьми до 6 років – 20-30 хвилин, а з 6-7-річними – 45 хв.

Після вечері займатися із дітьми фізичним вихованням не рекомендується.

Знайомимо дітей з історією роду. Родинне дерево

Значення для сімейних взаємин підтримки зв’язку зі своїм родом важко переоцінити. Кожен з нас, хоче він того чи ні, є нащадком свого роду, членом сім’ї своїх предків, елементом власної сімейної системи. Належність до сімейної системи – один з дуже важливих і значущих ресурсів людини, який підвищує успішність і ефективність її життя. Почуття любові і підтримки від своїх предків, відчуття належності до свого роду і відчування його сили дає людині величезний життєвий ресурс, званий «любов’ю роду». Знання своїх коренів, шанування кожного предка надає нащадкам особливий ресурс, життєву силу – любов роду.

З якого віку знайомити дітей з історією роду? З найперших місяців! Насправді ви це і так робите, просто не надаєте цьому значення. Примовлянки, казки, пісеньки, колискові, віршики з називанням родичів – все це знайомить дитинку з родиною, навіть якщо вона не має можливості з ними бачитися .

З піврічного віку можна грати в такі «ігри»: розглядати фотографії з членами сім’ї та називати хто малюкові ким доводиться, змайструвати (або купити) пальчиковий театр з лялечками – членами сім’ї, розігрувати невеличкі вистави.

Казки, у яких зображено особливості сімейних взаємин можна читати і аналізувати з півторарічного-дворічного віку. Повага до старших, важливість підтримання сімейного зв’язку, бережливе ставлення до сімейних реліквій – старовинних книг, ікон, листів, одягу і коштовностей, які дісталися в спадщину – все це має прививатися змалечку.

У старшому дошкільному віці можна зробити своїми руками і грати з дитиною в гру «Різнобарвна сімейка». Для цього потрібно вирізати з кольорового картону кружечки (або квадрати) різної величини за принципом: найбільша фігура – це сама дитина, дві фігури меншого діаметра – батьки, ще меншого – бабусі й дідусі по обох лініях. Можна додати також і прабабусь-прадідусів. Фігура для кожного покоління вирізається з різного кольору (наприклад, дитина – червоний, батьки – синій і т.д.). На фігури наклеюються фотографії відповідних членів родини. Якщо розкласти ці кружечки у формі перевернутої піраміди – вийде імітація сімейного дерева. По ньому можна навчати дитину поняттям споріднення – розповідати хто є хто і ким йому доводиться, перемішувати фігури і пропонувати дитині розкласти їх у правильній послідовності – по старшинству і т.д. Ваша фантазія може підказати вам як ще урізноманітнити цю гру.

Найпопулярнішим способом зображення родини є родове дерево. Діти із задоволенням малюють такі дерева, або роблять аплікації. Родове дерево дозволяє схематично зобразити ступінь спорідненості між родичами, допомагає розкласти у свідомості дитини хронологію своєї родини.

Зараз в продажу є різні альбоми для ведення сімейної історії. Цей варіант дуже підходить для дітей, які хочуть почати знайомство з історією свого роду. В таких альбомах є місце для фото і записів, вони чітко структуровані. Великим плюсом таких альбомів є також те, що в них є питання, відповідаючи на які дитина більше дізнається про свою сім’ю і її особливості – характери членів сім’ї, їхній рід діяльності, професії, і т.д.

Ви також можете зробити такий альбом самостійно – для ваших дітей, або ж разом з ними. Тут основне – ваша фантазія. Кожну сторінку такого альбому можна присвятити окремому родичу, описавши особливості його характеру, вклеївши фото з важливих подій (народження малюка, весілля і т.д.), розповісти історію його долі, відзначаючи як важливі історичні події позначилися на його житті.

Кожен представник роду є маленькою частинкою історії, яка триває протягом століть і зберігає в собі таємниці та події численних сімейств. Не менш важливо знати походження прізвища, адже в минулі часи будь-яке прізвище давалася не просто так, а виходячи з різних життєвих чинників, що мали відношення до сім’ї. В вашому роді переплітається багато прізвищ, багато родів єдналися, щоб в результаті з’явилася ваша сім’я. Приділіть увагу цим прізвищам, їхнім походженням. Наше прізвище – як таємний код, що несе із глибини віків відомості про предків, їхні імена, прізвиська, професії, характер, образ життя, звички.

Робота над таким сімейним дослідженням допоможе зблизитися родині. Знання історії родини стане ресурсом подальшого існування сім’ї, додасть осмисленості і стабільності сімейній системі, а вашим діткам – відчуття безпеки і сили.

Мовленнєвий розвиток дитини є одним з основних чинників становлення особистості в дошкільному віці. Ступінь розвитку цієї сфери визначає рівень сформованості пізнавальних і соціальних мотивів дитини, потреб та інтересів, знань, умінь і навичок, які є базисом особистісної культури. Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства в сім’ї , серед батьків і рідних дитині людей, а вдосконалення її триває у дошкільних закладах, школі і впродовж усього життя. Рідна мова є загальною основою навчання і виховання дітей у дошкільному закладі. Оволодіння нею як засобом пізнання і способом спілкування є найбільш вагомим досягненням дошкільного дитинства. Адже психофізіологічними дослідженнями доведено, що саме дошкільний вік є найсприятливішим для оволодіння рідною мовою. До 5 – років дитина засвоює звукову систему рідної мови й усвідомлює звуковий склад слова (Д. Ельконін), до 4,5 року засвоює відмінкові закінчення та основні граматичні форми (О. Гвоздєв), а з 5–ти років оволодіває монологічним мовленням (С. Рубінштейн). Якщо дитина з якихось причин буде ізольована від повноцінного мовленнєвого спілкування в дошкільні роки, це негативно позначиться на її подальшому мовленнєвому і розумовому розвитку. Порушення мовлення певною мірою негативно впливає на весь психічний розвиток дитини, відбивається на її діяльності, поведінці. Порушення мовлення, обмеженість мовленнєвого спілкування можуть впливати на формування особистості дитини, спричинити специфічні особливості емоційно – вольової сфери, сприяти розвитку негативних якостей характеру (сором’язливість, невпевненість, замкнутість, почуття неповноцінності). Все це негативно спливає на опанування грамоти, успішність загалом. Нерідко трапляються такі ситуації, коли про рівень розвитку дитини, про її готовність до шкільного навчання судять з того, якою мірою вона в дошкільному віці опанувала елементи грамоти: які або скільки літер знає, чи вміє читати склади, слова, чи вміє впізнавати і відтворювати в словах звуки тощо. Інші види мовленнєвих умінь залишаються поза увагою тих, хто готує її до школи. Мовленнєвий розвиток дитини – це поняття значно ширше, ніж його окремі складові. Тому в роботі з дошкільнятами у галузі мовленнєвого розвитку необхідно приділити увагу насамперед цим його найістотнішим складовим. Саме від них будуть значною мірою будуть залежати успіхи шкільного навчання, в основі яких лежать такі види мовленнєвих дій, як слухання і розуміння, говоріння, читання й письмо. Рівень розвитку мови дитини залежить насамперед від загального психофізіологічного розвитку (стану нервових процесів, розвитку уваги, мислення), стану фонематичного слуху і мовнорухового апарату, спілкування з дорослими та ровесниками, від цілеспрямованої роботи дорослого з дитиною. Культура мови залежить не лише від обсягу словника дитини, а й від того, як вимовляються слова, з якою інтонацією, гучністю, в якому темпі. Особливо уважними потрібно бути дорослим, завжди пам’ятати – діти наслідують їх у всьому, особливо в мові.

Співчувати – значить розуміти почуття і думки іншої людини, переживати те, що переживає вона. Здатність до співчуття є однією з властивостей людини як суспільної істоти. Це соціальне почуття обмежує егоїзм людей, дозволяє кожному поставити себе на місце іншої людини, побачити в ній собі подібну.

При вихованні у дитини гуманних почуттів необхідно, насамперед, розвивати здатність до співпереживання і до переживання взагалі. Йдеться про розвиток загальної емоційності дитини. Емоційна людина більш активно сприймає навколишнє, проявляє зацікавленість, у неї з’являється бажання піклуватися про інших, дбайливо ставитися до природи. Емоційна сприйнятливість багато в чому визначає вміння співчувати. Властива маленьким дітям бурхлива емоційна реакція на події довкола, а також потреба постійно контактувати з людьми повинні бути використані для виховання у них чуйності, уваги до однолітків, молодших дітей, дорослих.

В одних і тих же умовах діти поводяться по-різному: одні дбайливі, чуйні, готові негайно ж прийти на допомогу товаришеві, заспокоїти його, пожаліти, інші байдужі, егоїстичні, таких дітей, торкає тільки те, що стосується їх особисто, треті агресивні по відношенню до своїх товаришів, можуть вдарити, образити, відібрати іграшку.

На жаль, дорослі не завжди розуміють, що народження співчуття у маленьких дітей починається з малого, з простих на перший погляд питань дітей: «Тобі боляче?», «Чому ти сумний?», тощо.

Батьки повинні звернути особливу увагу саме на перші, часом непомітні спроби дитини проявити співчуття до оточуючих його людей, вони повинні підтримати його добрі наміри. У період дошкільного дитинства дитина переживає і співпереживає особливо щиро. Щирі та безпосередні його радість, сміх, сльози, здивування, співчуття, печаль. Тому важливо не упустити момент, не дати застигнути дитячій душі, що швидко розвивається.

Благородні, хоча й незначні, вчинки дітей необхідно оцінювати. Схвалення дорослих допомагає дитині переконатися в правильності своїх вчинків, викликає бажання повторювати їх, у малюка пробуджується прагнення бути хорошим, стати ще краще.

Виховуємо та навчаємо через казку

Казка для дитини – це реальне життя її героїв.

Слухаючи казку дитина проживає життя головних героїв. Разом з ними дитина отримує досвід поведінки, дізнається, що можна, а що не можна, переживає реальний страх, випробуваний казковими персонажами, вчиться справлятися з проблемами, шукає шляхи їх вирішення.

Казка розмежовує поняття добра і зла, розвиває фантазію, збагачує мову дитини новими словами, розвиває допитливість.

Казка вчить дитину:

1. Що світ ділиться на добро і зло. Добро завжди перемагає зло.
2. Казка формує образ позитивного героя: доброго, розумного, сильного, вірного своєму слову.
3. Не боятися труднощів, бути дружелюбними.
4. Не судити людей за зовнішнім виглядом.
5. Що гарна справа не з першої проби виходить.
6. Любові і поваги до батьків.
7. Патріотизму.
8. Прихованій, ненав’язливій моралі: не можна обманювати, не можна бути жадібним, не можна зраджувати друзів.

Як навчити дитину бути самостійною

До поняття самостійності відноситься володіння двома групами навичок: здатність справлятися з повсякденними побутовими справами, вміння вирішувати певний ряд проблем без сторонньої допомоги.

До самообслуговування відноситься вміння одягатися, роздягатися, чистити зуби, зачісуватися, прибирати за собою посуд та інше.

Спочатку краще всього зробити потрібну дію з дитиною, а як тільки вона почне справлятися сама, дати їй можливість поринути в самостійну роботу. Так дитина зможе побудувати свою власну модель поведінки з предметами побуту, а не копіювати вас.

Для того, щоб розвинути в дитини самостійність радьтеся з нею з приводу питань, безпосередньо пов’язаних з нею. Наприклад: «Що ти хочеш сьогодні одягнути?» і запропонувати 2-3 варіанти на вибір. Цим ви будете заохочувати малюка до формування своєї власної думки, дитина відчує, що з нею рахуються і її поважають. Це сприятиме вихованню незалежності та впевненості в собі.

Чого не слід робити:

1. Не виправляти дитину постійно без необхідності («Ні, неправильно, роби так..»).
2. Не відбирати у малюка ініціативу.
3. Не квапте дитину.
4. Не опікайте дитину занадто надмірно.

Основою Батьківщини є сім’я. Метою патріотичного виховання, як складової виховання в родині, є виховання любові до землі, де народилась і виросла людина, до рідного краю та міста. Родина – це і є Батьківщина. Тут народжується первісне патріотичне почуття, виховується повага до батьків і свого родоводу, до родинних традицій, любов до Батьківщини і рідної землі.

Джерелом патріотичного виховання є культ рідного слова батька і матері, колискова пісня, рідний дім, конкретні вчинки особистості, спрямовані на матеріальне і культурне збагачення свого народу.

Саме в родинному середовищі дитина вперше дізнається про такі речі, як народні символи. Народними символами українців є батьківська хата, вишитий рушний, материнська пісня, верба і калина, сорочка, хрещатий барвінок і вірний своєму краю лелека.

Батьки формують у своїх дітей шанобливе ставлення до державних символів: гімну, прапора і герба.

Велику роль у родинному патріотичному вихованні відіграє рівень патріотичних почуттів батьків.

Діти, з якими ведеться цілеспрямована робота в родині успадковують славу своїх батьків, дідів, славу народу. Для патріотичного виховання дітей в родині рекомендовано використовувати такі форми роботи: бесіди-спогади батьків, подорожі по рідній країні, створення сімейних літописів, залучення дітей до трудових справ, використання здобутків літератури і мистецтва українського народу.