Важливим завданням мовного розвитку дітей є виховання звукової культури мови. Під звуковою культурою мови слід розуміти не лише правильну і чітку вимову всіх звуків рідної мови, правильний наголос, а й уміння користуватися силою голосу, правильний темп, інтонацію, виразність мови, мовне дихання та добрий фонематичний слух.

Мова дітей дошкільного віку характерна неправильною вимовою звуків: «Кіска зловила миску» (кішка зловила мишку), «лямпочка», «тамвай» (лампочка, трамвай), «суба» (шуба). Це закономірне явище. Більшість дітей не може самостійно опанувати правильну вимову звуків, потребує допомоги дорослих. Але не всі батьки приділяють цьому серйозну увагу. Декому з них навіть подобається спотворена вимова звуків, і вони намагаються розмовляти з дитиною «по-дитячому», повторюючи її помилки.

Допомогу дітям з важкими вадами мовлення надають спеціалісти-логопеди. Нечітку або неправильну вимову окремих звуків шляхом систематичних вправ з малюком можуть виправити батьки. Не можна вимагати від дошкільника своїми власними зусиллями усувати хиби звуковими — малюку це не під силу. Щоб своєчасно виправити вимову, батьки повинні знати ті недоліки звуковимови, які найчастіше зустрічаються в дитячій мові.

Розрізняють три види неправильної звуковимови.

Пропуск звуків (ампа замість «лампа»);

Заміна звуків (вампа замість «лампа»);

Спотворення звуків (льямпа).

Пропуск звуків характерний майже для всіх дітей віком до З років. Якщо дитина в одному слові в поєднанні з голосним вимовляє певний звук, а в другому — в поєднанні з приголосним його випускає, то це ще не є дефектом мови. Наприклад, в слові «молоток» дитина правильно вимовляє звук «т», а в слові «стіл» випускає — «сіл». Деякі діти можуть випускати цілі склади з важкими звуками. Найчастіше пропускаються сонорні — р, л; шиплячі та свистячі: ш, ж, ч, щ, с, з, ц та звуки к і г. Наприклад: рука — уа, зуб — уб, щука — ука, чай — ай, трамвай — тамвай, мотоцикл — моцикл. Такі пропуски, якщо батьки систематично не працюють з дітьми, можуть тривати до 6—7 років.

Протягом дошкільного віку зустрічаються заміни одного звука іншим. Якщо батьки неуважні до звуковимови дитини, то такі заміни можуть залишатись надовго і з ними дитина може піти до школи. В мові дошкільнят найчастіше зустрічається заміна:

шиплячих ш, ж, ч свистячими с, з, ц (шуба—суба, жук — зук, чай — цай);

свистячих с, з, ц шиплячими ш, ж, ч (сани — шани, зима — жима, цвях — чвях);

шиплячих і свистячих ш, ж, ч, с, з, ц звуками ф, в, т, д (сад — фад, шапка—фапка, жук — вук, шило — тило, шуба — фуба);

звуків к, г звуками т, д (кулак — тулак, гуска — дуска);

звука р звуками л, й (рука — лука, рама — йама), звука л звуками р, ль, й (мило — миро, мильо, мийо);

звуків р, л звуками в, г (рак— вак, лоб — воб, рама — гама).

До порушення звуковимови належить і спотворена вимова звуків, неправильна їх артикуляція. Діти 3—4 років пом’якшують всі приголосні звуки (льозецька — ложечка, мамоцька — мамочка). Спостерігається нечітка вимова приголосних звуків, наближення одного звука до іншого, їх уподібнення (собака — бабака, гулять — лялять), що призводить до спотворення слова. Досить часто зустрічається міжзубна вимова звуків с, з, ц, ш, ж, ч, щ, т, н, д, л; бокова вимова звуків з, с, ц, ш, ж, щ, р; носова вимова с, з, ц, ш, ч, ж, щ, л, р. Така вимова звуків, якщо своєчасно не звернути на неї увагу, може залишитись на все життя.

Чиста і правильна вимова звуків залежить від багатьох чинників. Значну роль відіграють індивідуальні особливості дитини, стан її психічного розвитку. Щоб засвоїти звук, його слід правильно почути і відтворити.

Сприймання і вимова звуків здійснюється мовним апаратом. Мовний апарат людини складається з периферійного й центрального відділів. Розглянемо роботу периферійного відділу. До нього входять три частини: дихальна, голосова та артикуляційна.

Дихальна (легені з системою дихальних м’язів, бронхи, трахея) частина подає струмінь повітря, необхідний для утворення голосу та мовних звуків, вона виконує роль нагнічувача повітря. У голосовій частині (гортань з голосовими зв’язками) утворюється голос. До артикуляційної частини належать глотка, носоглотка, носова і ротова порожнини. В ній підсилюється голос та утворюються мовні звуки. У вимові звуку беруть участь язик, губи, м’яке піднебіння, нижня щелепа.

Під час розмови ми видихуємо повітря. Видихуваний струмінь йде в гортань. При звичайному диханні, коли голосові зв’язки не напружені, між ними утворюється щілина, через яку вільно проходить повітря. Під час мовлення голосові зв’язки натягуються, щілина зникає, шлях видихуваному повітрю перетинається. Повітря, прориваючись крізь напружені голосові зв’язки, примушує їх дрижати, від чого утворюється голос. Струмінь повітря з гортані потрапляє в ротову порожнину. Якщо м’яке піднебіння підняте, видихуване повітря з голосом не зустрічає перепон, утворюються голосні звуки (а, є, и, і, о, у) без будь-яких шумів. У ротовій порожнині з допомогою язика і губ можуть бути утворені різні перепони, видихуване повітря розриває їх, утворюються різної сили шуми. Звуки, при утворенні яких видихуваний струмінь натрапляє в ротовій порожнині на різні перепони, утворювані органами мовлення, називаються приголосними (б, п, в, г, д та ін.).

Отже, вимова звуку потребує злагодженої роботи всіх органів мовного апарата. Недоліки вимови звуків можуть бути зумовлені пошкодженням центрального (головний мозок) або периферійного відділів мовного апарата внаслідок інфекційних хвороб або вроджених вад (неправильне розташування зубів, розщеплення верхньої губи або піднебіння та ін.). У таких випадках потрібне втручання спеціалістів: логопедів та лікарів.

Але у більшості дітей дошкільного віку вади звуковимови спостерігаються і тоді, коли немає пошкоджень мовного апарата. Вони пояснюються особливостями його будови.

Які ж особливості мовного апарата дітей дошкільного віку? В мовному апараті дошкільникаголосові зв’язки та гортань коротші, ніж у дорослого. Язик також менш рухливий і гнучкий, до того ж, він займає значно більшу частину ротової порожнини, ніж у дорослого. Цим і пояснюється дзвінкий голос дітей та пом’якшеність звуків. У дітей 6—7 років під час заміни молочних зубів на постійні спостерігається шепелявість. Загальною причиною хиб звуковимови є недосконала робота центральних апаратів слуху і мовлення, які знаходяться в корі головного мозку. Дошкільники не завжди виразно сприймають на слух мовні звуки. Рухи їх мовних органів неточні, недосконалі. Цим можна пояснити нестійкість вимови дітей середнього дошкільного віку (4—5 років). Звуковимова найчастіше залежить і від правильного дихання. Розрізняють два види дихання — мовне і немовне. Мовне дихання дітей дошкільного віку, як і їх мовний апарат, відмінне від дихання дорослих.

Оскільки у дошкільників невеликий об’єм легенів, слабкі дихальні м’язи, мовне дихання неглибоке, часте, вдих поривчастий, іноді судорожний, шумний, з різким підніманням плечей, вдих перед кожним словом, в середині слова (за А. С. Фальдберг). Визначити вади звуковимови під час невимушеної розмови іноді важко. В такому разі можна підібрати картинки, предмети та іграшки на певний звук. При цьому намагатись підібрати такі слова, в яких би необхідний звук стояв на початку, в кінці слова, в поєднанні з голосною і приголосною. Наприклад:
на звук ж— жук, їжак, корж
на звук р — рак, сир, трактор
на звук л — лоб, мило, віл
на звук б—булка, риба, дуб.
Запропонувати дитині вимовити слідом за дорослим окремі звуки: ш, ж, р, л…. З’ясувавши недоліки звуковимови, можна починати їх виправлення.

Виправлення недоліків звуковимови та формування правильної і чіткої вимови звуків повинно набути характеру певної системи. В неї входять насамперед допоміжні вправи з розвитку мовного слуху та слухової уваги, мовного дихання, гімнастики язика, вправи та ігри на розвиток мовного слуху і слухової уваги.

Гра «Впізнай звук». Підібрати слова з близькими за звучанням звуками (ш, с, з ,ц, ж) і запропонувати дитині: «Я буду називати слова, а коли почуєш в слові звук «ш», плеснеш в долоні». Дорослий, називає слова: «сумка», «шум», «суп»), або слова на звук ж («жук», «зуб», «жінка», «замок»), дитина ж плескає в долоні, тільки почувши потрібний звук.

Гра в «телефон». В умовах сім’ї в цій грі повинні взяти участь, всі члени сім’ї: дорослі і діти. Для гри підбираються слова з шиплячими (ж, ш, ч, ш) та сонорними звуками (р, л, м, н). Ведучий (може бути і дитина) говорить пошепки слово на вухо, яке передається далі, останній вголос називає почуте слово. Якщо слово спотворене, з’ясовується, хто неправильно почув слово.

«Доручення». На віддалі 5—6 метрів дитині дається пошепки доручення принести потрібну річ. Наприклад: «Принеси мені миску», «Принеси Мишку», або «Покажи зуби…, губи… ».

Аналогічно проводиться ігрова вправа «Впізнай, яке я слово сказала». Дорослий на певній віддалі (6—7 м) вимовляє впівголоса слово, дитина його повторює.

Корисним для розвитку слухової уваги є вправи типу «Послухай, про що говорить кімната» (хтось стукнув, рипнули двері, бій чи хід годинника, шум мотора холодильника, булькіт води в крані…), «Послухай, про що говорить вулиця, парк, ліс» (спів пташок, шум вітру, голоси людей…).

Усі батьки хочуть, щоб їхні сини й доньки виросли щасливими, добре пристосованими до дорослого життя людьми. Але коли справа доходить до необхідності розвитку в дітей навичок спілкування, багато батьків губляться й не знають, що робити. Як же допомогти дітям набути таких необхідних у житті навичок?

Соціальний розвиток дитини – це важлива складова досягнення успіху та щастя в дорослому житті, часом він навіть важливіше, ніж академічні навички або інтелект. Батьки здатні значною мірою вплинути на соціальний інтелект своїх дітей і навчити їх того, що навіть ми, дорослі, як і раніше вдосконалюємо, наприклад, уміння заводити дружбу або справлятись із відмовою. Це важливі уроки, і чим раніше діти почнуть їх засвоювати, тим краще.

Навички спілкування, якими необхідно володіти всім дітям

Здається, що деякі діти за своєю природою краще соціально адаптовані, ніж інші. Це той тип людей, до яких тягнуться оточуючі, які легко заводять дружні стосунки. Не переймайтесь, якщо ваші діти не відносяться до цієї категорії й не перебувають у центрі уваги однолітків. Як і будь-яких інших, навичок спілкування можна навчити, і, крім того, «бути соціальним» або товариським – це ж не самоціль.

Однак дуже важливо, щоб діти вміли вибудовувати повноцінні відносини (соціальні зв’язки) з іншими дітьми, могли співчувати оточуючим і взаємодіяти з ними належним чином, володіли навичками адаптації до некомфортних ситуацій.

Університет Вандербільдта на підставі опитування восьми тисяч учителів початкових класів і двох десятиліть досліджень у класах виділив десять кращих дитячих навичок спілкування, необхідних для досягнення успіху у школі, а саме:

• слухати інших;
• дотримуватись інструкцій;
• дотримуватись правил;
• не звертати уваги на фактори, що відволікають;
• звертатись по допомогу;
• висловлюватись по черзі;
• знаходити спільну мову з оточуючими;
• зберігати спокій при взаємодії з іншими людьми;
• бути відповідальним за свою поведінку;
• робити приємне іншим людям.

​Може здатися, що дані навички спілкування призначені для того, щоб «хороші дівчатка і хлопчики» отримали бонуси за «вміння знаходити спільну мову з іншими людьми», але це дійсно основи поведінки, які допомагають дітям домагатись успіху (а не тільки виживати) у світі, де прийнято дотримуватись правил поведінки в суспільстві. Мета полягає не тільки в тому, щоб діти навчилися співпрацювати, а й у тому, щоб вони володіли такими соціальними навичками, які дозволять їм постояти за себе й подбати про інших.

Моделюйте навички спілкування

У першу чергу ми вчимось комунікабельності у своїй родині, і те, що роблять батьки, набагато важливіше того, що вони кажуть. Тому не переймайтесь, що діти вас не слухають, краще турбуйтеся про те, що вони постійно за вами спостерігають.

Моделювання позитивних навичок спілкування включає демонстрацію впевненості в собі при взаємодії з оточуючими людьми, дружнє ставлення до незнайомих людей, пропозицію допомоги стороннім, а також шанобливе ставлення до власних дітей (незалежно від того, настільки вони випробовують наше терпіння).

Учіть дитину бути уважною до інших людей. Моделюйте відповідну поведінку, хваліть дитину, допомагайте їй придумувати способи вирішення проблем з однолітками та не дозволяйте навмисно або ненавмисно проявляти неповагу у ставленні до іншої людини. Якщо ви не можете протистояти неповазі дитини, не образивши її, порозмовляйте з нею про це пізніше. Коли діти стануть старше, можливо, виникнуть ситуації, коли вам доведеться чітко та ясно вимагати, щоб вони виявляли повагу до авторитету дорослих при спілкуванні з ними, а також з іншими дітьми.

Навчаючи дітей навичок спілкування, батьки змушені виходити зі своєї захисної «оболонки» і ставати краще, аналізуючи власну поведінку та ставлення до інших людей.

Батьки комунікабельних дітей схильні трактувати соціальні події таким чином, щоб вони сприяли розвитку життєздатних, конструктивних відносин. Замість заяв типу «Ну і шкідлива ж ця дитина!» вони можуть сказати щось на зразок: «Господи, напевно, у нього сьогодні був дуже важкий день». Як правило, вони дають конструктивні пояснення, такі як: «Іноді діти просто хочуть пограти самі», а не висловлюють своє ставлення у формі: «Це не дуже хороші діти, оскільки не хочуть грати з тобою». Ці батьки уникають коментарів, які несуть інформацію про певну поразку дитини: «Можливо, ти їм не подобаєшся», і роблять такі припущення: «Можливо, діти не хочуть грати в цю гру, але ти можеш запропонувати їм пограти в іншу, яка їм сподобається».

Такі позитивні, конструктивні заяви примушують дітей ставитись до оточуючих і до самих себе з оптимізмом. Вони демонструють життєстійке ставлення до соціальних невдач і переконання, що соціальні проблеми можна вирішити за допомогою певних зусиль і позитивної поведінки.

Не називайте дітей сором’язливими

Якщо ваші діти сором’язливі від природи або відчувають себе невпевнено у присутності інших людей, намагайтесь не називати їх так і не примушуйте їх долати сором’язливість. Якщо дитина відчуває соціальну тривожність, проявіть емпатію й застосуйте підхід, орієнтований на вирішення проблем.

Не називайте дитину сором’язливою. Замість цього визнайте її почуття і скажіть, що вона здатна подолати свої страхи.

Учіть дитину ефективних стратегій подолання сором’язливості. Загальне правило полягає в тому, щоби приймати нервозність, що іноді проявляється, як частину нормального життя, до якої схильні більшість людей, переконати себе, що з тобою в будь-якому випадку все гаразд, зосередитись на інших, а не на собі. Наприклад, нагадайте дитині, що вона не обов’язково повинна бути цікавою для інших дітей, головне, щоб вони були їй цікаві. Порадьте їй ставити запитання іншим дітям, уважно вислуховувати їхні відповіді. Подумайте разом з дитиною, як вона може справлятись із ситуацією, яка змушує її нервувати.

Надайте дитині безліч можливостей для прояву себе у групі

Діти вчаться навичок комунікабельності в першу чергу в батьків, а потім у значній мірі у своїх однолітків. Чим більше в дитини можливостей для взаємодії з іншими людьми, тим краще.

Це означає, що необхідно підтримувати й заохочувати дружні стосунки дитини.

Також діти дізнаються про важливі навички, просто граючи з вами. Дослідження показують, що діти, чиї батьки часто грають з ними, мають більш розвинені навички спілкування та краще взаємодіють з однолітками. Особливо корисно грати з дитиною на її рівні, дотримуючись її вказівок, як одноліток.

Розслабтесь

Усе вищесказане призначене для того, щоб діти засвоювали позитивні навички комунікабельності так, як роблять більшість з нас, – просто просуваючись методом спроб і помилок. Не переймайтесь й не намагайтеся занадто втручатись, якщо немає серйозних ознак соціального неблагополуччя (наприклад, якщо вихователь/учитель вашого малюка каже про його проблеми з дисципліною).

Ось деякі ознаки того, що вашій дитині, можливо, потрібне додаткове соціальне навчання (від вас або вчителів):

• У дитини немає одного-двох близьких друзів.
• Дитина не вміє гідно перемагати та програвати.
• Не проявляє співчуття, коли іншим роблять боляче або їх не приймають у товариство.
• Поводиться владно або надмірно наполягає на своєму.
• Не може ініціювати або підтримувати розмову.
• Розмовляє голосніше, ніж більшість дітей.
• Дитину постійно ігнорують або роблять своєю жертвою інші діти або вона постійно дражнить чи дратує інших дітей.

​У цих випадках вам варто вжити більш активні заходи, щоб розвивати в дитини навички міжособистісних відносин. У всіх інших випадках просто продовжуйте грати зі своїми дітьми, будьте для них зразком уміння поводитись у суспільстві та допомагайте їм будувати взаємини.

З економікою дитина стикається постійно:

— коли йде з мамою до магазину, де просить купити бажану іграшку;

— коли з татом в банку вносить плату за квартиру, газ і світло;

— коли бабуся з дідусем дарують онуку на день народження гроші…

У зв’язку з цим батькам слід давати дитині початкові знання про економіку вже на етапі дошкільного дитинства, про такі економічні поняття, як гроші, бюджет сім’ї, потреби і можливості, накопичення, банк, зарплата і т. д.

Мета цих знань — не тільки розширити економічний кругозір дитини, а й дати уявлення про такі економічні якості, як: працьовитість, ощадливість, хазяйновитість, економність.

Це дасть більше шансів батькам виховати успішну людину, що володіє не тільки матеріальними, але й духовними цінностями.

Рекомендації батькам з економічного виховання дітей в сім’ї:

1. Не приховуйте від дитини, яким способом заробляються сімейні гроші і на що витрачаються..
2. Пояснюйте дитині, який вид діяльності який прибуток приносить.
3. Просіть дитину купити до обіду продукти на певну суму в Вашій присутності або зробіть це самі. Порівняйте, у кого і чому це вийшло краще.
4. Якщо Ви вирішили давати дитині гроші на невеликі витрати, то намагайтеся, щоб на іграшки малюк збирав гроші сам, відкладаючи бажану покупку на якийсь час.
5. Не перетворюйте гроші в спосіб покарання або заохочення.
6. Переконуйте дитину, що ніщо не дається даром: треба потрудитися, щоб заробити гроші.
7. Навчайте дітей розуміти різницю між бажаннями і потребами. Вони повинні вміти порівнювати бажання з можливостями сім’ї і навчитися отримувати бажане ціною власних зусиль.
8. Читайте і обговорюйте з дітьми дитячу літературу економічної спрямованості.

В якості батьків нам доводиться стикатись з новими завданнями і перешкодами. Ми шукаємо відповіді на питання: чому потрібно лягати спати не пізніше визначеного для дітей часу, як поратися з істериками, постійними “хочу”, “дай”.

Батьківська мрія – виростити виховану та добру дитину, з відчуттям здорової самооцінки. На 50% виховання дітей залежить від миру у сім’ї. Діти наслідують батьків, вони для них приклад того, як слід поводитись у житті, як реагувати на оточуючу дійсність. Якщо мама і тато конфліктують, забуваючи про звичайне “дякую”, “будь ласка”, поважливе ставлення один до одного, то діти в такій сім’ї “візьмуть на озброєння” відповідну поведінку. І перш, ніж звинувачувати школу або коло друзів своєї дитини, варто поглянути на себе, спробувати критично оцінити власні дії.

Коли батьки закладають правильний фундамент взаєморозуміння, поваги та людяності, дитині набагато легше буде стати гарним батьком чи матір’ю, усвідомити себе потрібним.

В наших силах надавати таку необхідну малечі любов, довіру, захист, увагу, не виливати негативні емоції на незміцнілу дитячу психіку. Правило сприйняття дійсності “90%/10%” слід завжди мати на увазі. 10 відсотків – це реальні чинники, які вас дратують, 90 відсотків – лише ваша власна реакція на події. Негатив має бути визначений з урахуванням цих чинників. Ви самі працюєте над тим, щоб не давати негативним емоціям захопити думки і вчите дитину на власному прикладі.

Та одного правильного прикладу поведінки буває недостатньо. Вчені встановили, що діти вчаться життю у однолітків майже в тій самій мірі, що і у батьків. Діти беруть приклад з дорослих, коли справа стосується формальної поведінки. Наприклад, як правильно сидіти за столом під час їжі, як поводитись з літніми людьми. Крім того, очікувана батьками поведінка дітей може мати низку приємних заохочень.

А якщо питання стосується неформальної поведінки, то малюки воліють брати приклад з “авторитетних” однолітків у дворі, на вулиці. Тому в інтересах батьків не упустити те, що діти засвоюють під час спілкування з друзями, знайомими. І тут на допомогу прийде глибоке знання батьками потреб, інтересів, захоплень і переживань дитини.

Багатовікові спостереження та узагальнення окреслились в мудрі народні вислови, стали об’єктивною педагогічною правдою. “Добрий приклад кращий за сто слів” стане доречним, коли настанови йдуть в розріз з діями, “приклад ліпше, ніж наука” доводить важливість практичного втілення неписаних правил гігієни, особистої безпеки тощо, поряд з пунктами формальної теорії, “бурчання наскучить, приклад научить” вкаже на те, що ніякі моральні настанови не стануть психологічним фундаментом особистості, якщо батьки чинять протилежне.

Невід‘ємна риса людської природи – це схильність до наслідування. Малюки, зокрема дошкільнята та молодші школярі, прагнуть бути схожими на старших, всотують їх манеру спілкування, звички, не даючи оцінки діям.  Підлітки наслідують вибірково, і лише те, що варте їхньої уваги. Але відомо, що без фізичного та емоційного контакту з іншими, особистість дитини не формується. Дитині важливо, щоб її любили, щоб вона була важливою, найкращою для своїх батьків. І для цього потрібно лише декілька хвилин спілкування щодня, насичених щирою співучастю. Будьте з нею відверті, не забувайте хвалити, частіше робіть щось разом із нею. Любов до дитини виховує не лише дитину, але й вас. У народній педагогіці питання наслідування описано так: “які мама й татко, таке й ягнятко”, “з кривого дерева крива й тінь”. Батьки мають стати для дітей носіями позитивних емоцій і моральних цінностей.

Діти наслідують все: і як ставляться батьки один до одного, до своїх батьків (дідусів, бабусь), до гостей, сусідів. Можна бути впевненим, що коли мати і батько не миють руки перед їжею, лягають в постіль навіть не вмившись, не користуються носовою хусткою, не вживають ввічливих слів, то і діти не знатимуть іншого. Прогули роботи зі сторони батька не доведуть дитині, що треба добре вчитися, не пропускати заняття. Не слід сподіватись на те, що губка, вкинута в оцет, вбиратиме воду.

Діти також “вбирають” атмосферу оточення. Дехто вважає, що дитину потрібно вчити бути практичною, хитрою, вміти виживати, бути озброєною, що милосердя і доброта – основа для слабких. Проте, яку людину ми отримаємо, намагаючись її відгородити від економічних та соціальних негараздів таким чином? Сповнену агресії, не здатну співчувати, жорстоку. Неправильні орієнтири, культ речей, прагнення до накопичення не виправдають себе, стануть вироком як для дітей, так і для самих батьків.

Світ навколо дитини – цікавий, незвичний, сповнений таємниць. Знайомство малюка з кожним об’єктом довкілля – це його власне «відкриття». Завдання ж дорослого – створити для цього оптимальні умови, тобто організувати навчально-пізнавальну й дослідницьку діяльність дошкільника. Пізнавальна діяльність дошкільників може носити і самостійний, і організований характер. У першому випадку пізнавальна діяльність здійснюється у формі самостійної діяльності, тобто такої, що виникає з власної пізнавальної погреби особистості і в якій вона самостійно добирає засоби і методи пізнання. У другому випадку пізнавальна діяльність виступає у формі навчально-пізнавальної діяльності, яка організується педагогом і здійснюється під його керівництвом. Самостійна і організована форми пізнавальної діяльності тісно пов’язані між собою, впливають одна на одну, зокрема, пізнавальні дії й операції, засвоєні в організованій навчально-пізнавальній діяльності, можуть бути перенесені в самостійну пізнавальну діяльність, а пізнавальний досвід, отриманий у процесі самостійної пізнавальної діяльності, може стати основою організованого навчання дошкільників.

Актуальною на даний момент є проблема підвищення пізнавальної активності дітей. Як зацікавити дитину, викликати в неї бажання вчитися, пізнавати, розмірковувати, робити висновки? Це питання хвилює і науковців, і методистів, і практиків, і батьків.

Феномен пізнавальної активності як один із важливіших чинників навчання постійно привертає увагу дослідників, адже особистість формується лише в процесі активної взаємодії з навколишнім світом. А взаємодія дитини з навколишнім світом виявляється в її діяльності. Під пізнавальною активністю психологи розуміють самостійну, ініціативну діяльність дитини, спрямовану на пізнання навколишньої дійсності (як прояв допитливості) й зумовлену необхідністю розв’язати завдання, що постають перед нею в конкретних життєвих ситуаціях.

Пізнавальна активність не є вродженою. Вона формується протягом усього свідомого життя людини. Соціальне середовище – умова, від якої залежить, чи перейде ця потенційна можливість у реальну дійсність.

Рівень розвитку пізнавальної активності зумовлюється індивідуально­психологічними особливостями та умовами виховання. З огляду на те, що саме пізнавальна активність є основою пізнавальної діяльності як умови успішного навчання.

Тож двома основними чинниками, які впливають на розвиток пізнавальної діяльності є:

природна дитяча допитливість;

стимулююча діяльність дорослого.

Джерелом дитячої допитливості є послідовний розвиток початкової потреби дитини в зовнішніх враженнях як специфічної людської потреби в новій інформації. Через нерівномірність психічного розвитку дітей дошкільного віку (тимчасові затримки і відхилення від вікової норми), відмінність в інтелектуальних здібностях та механізмах маємо значну варіативність розвитку їх пізнавальної активності.

Пізнавальна активність є природним проявом інтересу дитини до навколишнього світу й характеризується чіткими параметрами. Про інтереси дитини та інтенсивність її прагнення ознайомитися з певним предметом чи явищем свідчать:

увага й особлива зацікавленість;

емоційне ставлення – подив, стурбованість, сміх тощо;

дії, спрямовані на з’ясування будови та призначення предмета, – тут особливо важать якість та різноманітність обстежувальних дій, розмірковувальні паузи;

постійний потяг до цього об’єкта.

Сьогодні педагоги і психологи велику увагу приділяють проблемі активізації навчання. Адже дослідження свідчать про помітне зниження активності пізнання в дошкільників. А саме низький рівень допитливості й активності пізнавальних процесів зумовлює неуспішність дитини в навчанні. Тож дорослі мають знати: умови, які сприяють розвитку активної пізнавальної позиції дитини чи гальмують її; специфіку роботи з дітьми, що мають різний рівень розвитку пізнавальної активності; роль дорослого в процесі розвитку пізнавальної активності дітей.

Умовно можна виділити три рівня пізнавальної активності: високий; середній; низький.

Розвиток дітей з високим рівнем пізнавальної активності зазвичай не турбує ні батьків, ні педагогів. Адже такі діти гарно засвоюють нові знання, завжди активні, жваві і допитливі.

А от діти з середнім рівнем розвитку пізнавальної активності потребують більшої уваги дорослих. Насамперед для цих дітей дуже важливою є емоційна підтримка.

До прийомів емоційної активації зокрема, можна віднести: незвичайний початок занять – наприклад, прихід у гості до дітей казкового персонажа; музичний або віршований уривок як привітання (на музичне заняття діти входять під музичний супровід), ігровий прийом тощо; індивідуальне заохочення, похвала, позитивна оцінка.

Отже, стратегія педагога в роботі з дітьми середнього рівня розвитку пізнавальної активності – не лише допомогти їм включитися в діяльність, а й підтримувати позитивну емоційно-інтелектуальну атмосферу протягом усього заняття. Це дасть дитині змогу відчути радість, піднесення не лише під час сприймання завдання, а й у ході його виконання. Дитина захоче повторити й закріпити свої досягнення, навіть якщо це потребуватиме певних інтелектуально-вольових зусиль. А коли й наступні заняття справдять очікування дитини, це стане запорукою її поступового переходу на вищий рівень розвитку пізнавальної активності.

Працюючи з пасивними дітьми, слід ураховувати, що вони не можуть негайно включитися в роботу, оскільки їхня активність зростає поступово і повільно. Отже: не варто пропонувати їм завдань, які потребують швидкого переходу від одного виду діяльності до іншого; треба давати їм час на обмірковування відповіді; не бажано ставити їм під час відповіді несподівані, «каверзні» запитання; слід бути готовими до того, що після активної рухової діяльності ці діти досить повільно переключаються на розумову. Педагог має подбати про налагодження доброзичливих стосунків з такими дітьми, оскільки погрози, докори, негативні оцінки відразу пригнічують у них бажання щось пізнати, гасять стимул для подальшого зростання.

Основним прийомом, який найдоречніше застосовувати в роботі з пасивними дітьми, є так звані емоційні «погладжування», до яких можна віднести: звертання до дитини лише на ім’я; схвалення, добрий лагідний тон; акцент на позитив – замість погроз і наказів звернутися до дитини, скажімо, так: «Побачимо, що у вас вийде, якщо…».

Вирішальним чинником формування пізнавальної активності є спілкування дитини з дорослими – педагогом, батьками. При цьому вона засвоює способи керування своєю поведінкою, долає труднощі орієнтування в нових ситуаціях при розв’язанні нових завдань.

Умовою розвитку пізнавальної активності дитини, піднесення її на вищий рівень є практика, дослідницька діяльність. Найважливішим є факт успішного завершення пошукових дій. Організація пізнавальної діяльності має спиратися на вже розвинуті потреби, насамперед на потребу дитини в спілкуванні з дорослими, у схваленні ними її дій, учинків, суджень, думок.

Добре відомо, що розвиток творчого мислення забезпечується не відтворенням дитиною відомих зразків дій, а формуванням у неї здатності комбінувати, перегруповувати, розглядати щось із різних точок зору, вдаватися до асоціацій. Що багатші асоціації, то вільніше почувається малюк, виконуючи практичні завдання, і то вища його пізнавальна активність.