Архив рубрики: Методичний центр

Методичний центр, Поради батькам, Співпраця з батьками

Звукова культура мовлення дошкільників

Важливим завданням мовного розвитку дітей є виховання звукової культури мови. Під звуковою культурою мови слід розуміти не лише правильну і чітку вимову всіх звуків рідної мови, правильний наголос, а й уміння користуватися силою голосу, правильний темп, інтонацію, виразність мови, мовне дихання та добрий фонематичний слух.

Мова дітей дошкільного віку характерна неправильною вимовою звуків: «Кіска зловила миску» (кішка зловила мишку), «лямпочка», «тамвай» (лампочка, трамвай), «суба» (шуба). Це закономірне явище. Більшість дітей не може самостійно опанувати правильну вимову звуків, потребує допомоги дорослих. Але не всі батьки приділяють цьому серйозну увагу. Декому з них навіть подобається спотворена вимова звуків, і вони намагаються розмовляти з дитиною «по-дитячому», повторюючи її помилки.

Допомогу дітям з важкими вадами мовлення надають спеціалісти-логопеди. Нечітку або неправильну вимову окремих звуків шляхом систематичних вправ з малюком можуть виправити батьки. Не можна вимагати від дошкільника своїми власними зусиллями усувати хиби звуковими — малюку це не під силу. Щоб своєчасно виправити вимову, батьки повинні знати ті недоліки звуковимови, які найчастіше зустрічаються в дитячій мові.

Розрізняють три види неправильної звуковимови.

Пропуск звуків (ампа замість «лампа»);

Заміна звуків (вампа замість «лампа»);

Спотворення звуків (льямпа).

Пропуск звуків характерний майже для всіх дітей віком до З років. Якщо дитина в одному слові в поєднанні з голосним вимовляє певний звук, а в другому — в поєднанні з приголосним його випускає, то це ще не є дефектом мови. Наприклад, в слові «молоток» дитина правильно вимовляє звук «т», а в слові «стіл» випускає — «сіл». Деякі діти можуть випускати цілі склади з важкими звуками. Найчастіше пропускаються сонорні — р, л; шиплячі та свистячі: ш, ж, ч, щ, с, з, ц та звуки к і г. Наприклад: рука — уа, зуб — уб, щука — ука, чай — ай, трамвай — тамвай, мотоцикл — моцикл. Такі пропуски, якщо батьки систематично не працюють з дітьми, можуть тривати до 6—7 років.

Протягом дошкільного віку зустрічаються заміни одного звука іншим. Якщо батьки неуважні до звуковимови дитини, то такі заміни можуть залишатись надовго і з ними дитина може піти до школи. В мові дошкільнят найчастіше зустрічається заміна:

шиплячих ш, ж, ч свистячими с, з, ц (шуба—суба, жук — зук, чай — цай);

свистячих с, з, ц шиплячими ш, ж, ч (сани — шани, зима — жима, цвях — чвях);

шиплячих і свистячих ш, ж, ч, с, з, ц звуками ф, в, т, д (сад — фад, шапка—фапка, жук — вук, шило — тило, шуба — фуба);

звуків к, г звуками т, д (кулак — тулак, гуска — дуска);

звука р звуками л, й (рука — лука, рама — йама), звука л звуками р, ль, й (мило — миро, мильо, мийо);

звуків р, л звуками в, г (рак— вак, лоб — воб, рама — гама).

До порушення звуковимови належить і спотворена вимова звуків, неправильна їх артикуляція. Діти 3—4 років пом’якшують всі приголосні звуки (льозецька — ложечка, мамоцька — мамочка). Спостерігається нечітка вимова приголосних звуків, наближення одного звука до іншого, їх уподібнення (собака — бабака, гулять — лялять), що призводить до спотворення слова. Досить часто зустрічається міжзубна вимова звуків с, з, ц, ш, ж, ч, щ, т, н, д, л; бокова вимова звуків з, с, ц, ш, ж, щ, р; носова вимова с, з, ц, ш, ч, ж, щ, л, р. Така вимова звуків, якщо своєчасно не звернути на неї увагу, може залишитись на все життя.

Чиста і правильна вимова звуків залежить від багатьох чинників. Значну роль відіграють індивідуальні особливості дитини, стан її психічного розвитку. Щоб засвоїти звук, його слід правильно почути і відтворити.

Сприймання і вимова звуків здійснюється мовним апаратом. Мовний апарат людини складається з периферійного й центрального відділів. Розглянемо роботу периферійного відділу. До нього входять три частини: дихальна, голосова та артикуляційна.

Дихальна (легені з системою дихальних м’язів, бронхи, трахея) частина подає струмінь повітря, необхідний для утворення голосу та мовних звуків, вона виконує роль нагнічувача повітря. У голосовій частині (гортань з голосовими зв’язками) утворюється голос. До артикуляційної частини належать глотка, носоглотка, носова і ротова порожнини. В ній підсилюється голос та утворюються мовні звуки. У вимові звуку беруть участь язик, губи, м’яке піднебіння, нижня щелепа.

Під час розмови ми видихуємо повітря. Видихуваний струмінь йде в гортань. При звичайному диханні, коли голосові зв’язки не напружені, між ними утворюється щілина, через яку вільно проходить повітря. Під час мовлення голосові зв’язки натягуються, щілина зникає, шлях видихуваному повітрю перетинається. Повітря, прориваючись крізь напружені голосові зв’язки, примушує їх дрижати, від чого утворюється голос. Струмінь повітря з гортані потрапляє в ротову порожнину. Якщо м’яке піднебіння підняте, видихуване повітря з голосом не зустрічає перепон, утворюються голосні звуки (а, є, и, і, о, у) без будь-яких шумів. У ротовій порожнині з допомогою язика і губ можуть бути утворені різні перепони, видихуване повітря розриває їх, утворюються різної сили шуми. Звуки, при утворенні яких видихуваний струмінь натрапляє в ротовій порожнині на різні перепони, утворювані органами мовлення, називаються приголосними (б, п, в, г, д та ін.).

Отже, вимова звуку потребує злагодженої роботи всіх органів мовного апарата. Недоліки вимови звуків можуть бути зумовлені пошкодженням центрального (головний мозок) або периферійного відділів мовного апарата внаслідок інфекційних хвороб або вроджених вад (неправильне розташування зубів, розщеплення верхньої губи або піднебіння та ін.). У таких випадках потрібне втручання спеціалістів: логопедів та лікарів.

Але у більшості дітей дошкільного віку вади звуковимови спостерігаються і тоді, коли немає пошкоджень мовного апарата. Вони пояснюються особливостями його будови.

Які ж особливості мовного апарата дітей дошкільного віку? В мовному апараті дошкільникаголосові зв’язки та гортань коротші, ніж у дорослого. Язик також менш рухливий і гнучкий, до того ж, він займає значно більшу частину ротової порожнини, ніж у дорослого. Цим і пояснюється дзвінкий голос дітей та пом’якшеність звуків. У дітей 6—7 років під час заміни молочних зубів на постійні спостерігається шепелявість. Загальною причиною хиб звуковимови є недосконала робота центральних апаратів слуху і мовлення, які знаходяться в корі головного мозку. Дошкільники не завжди виразно сприймають на слух мовні звуки. Рухи їх мовних органів неточні, недосконалі. Цим можна пояснити нестійкість вимови дітей середнього дошкільного віку (4—5 років). Звуковимова найчастіше залежить і від правильного дихання. Розрізняють два види дихання — мовне і немовне. Мовне дихання дітей дошкільного віку, як і їх мовний апарат, відмінне від дихання дорослих.

Оскільки у дошкільників невеликий об’єм легенів, слабкі дихальні м’язи, мовне дихання неглибоке, часте, вдих поривчастий, іноді судорожний, шумний, з різким підніманням плечей, вдих перед кожним словом, в середині слова (за А. С. Фальдберг). Визначити вади звуковимови під час невимушеної розмови іноді важко. В такому разі можна підібрати картинки, предмети та іграшки на певний звук. При цьому намагатись підібрати такі слова, в яких би необхідний звук стояв на початку, в кінці слова, в поєднанні з голосною і приголосною. Наприклад:
на звук ж— жук, їжак, корж
на звук р — рак, сир, трактор
на звук л — лоб, мило, віл
на звук б—булка, риба, дуб.
Запропонувати дитині вимовити слідом за дорослим окремі звуки: ш, ж, р, л…. З’ясувавши недоліки звуковимови, можна починати їх виправлення.

Виправлення недоліків звуковимови та формування правильної і чіткої вимови звуків повинно набути характеру певної системи. В неї входять насамперед допоміжні вправи з розвитку мовного слуху та слухової уваги, мовного дихання, гімнастики язика, вправи та ігри на розвиток мовного слуху і слухової уваги.

Гра «Впізнай звук». Підібрати слова з близькими за звучанням звуками (ш, с, з ,ц, ж) і запропонувати дитині: «Я буду називати слова, а коли почуєш в слові звук «ш», плеснеш в долоні». Дорослий, називає слова: «сумка», «шум», «суп»), або слова на звук ж («жук», «зуб», «жінка», «замок»), дитина ж плескає в долоні, тільки почувши потрібний звук.

Гра в «телефон». В умовах сім’ї в цій грі повинні взяти участь, всі члени сім’ї: дорослі і діти. Для гри підбираються слова з шиплячими (ж, ш, ч, ш) та сонорними звуками (р, л, м, н). Ведучий (може бути і дитина) говорить пошепки слово на вухо, яке передається далі, останній вголос називає почуте слово. Якщо слово спотворене, з’ясовується, хто неправильно почув слово.

«Доручення». На віддалі 5—6 метрів дитині дається пошепки доручення принести потрібну річ. Наприклад: «Принеси мені миску», «Принеси Мишку», або «Покажи зуби…, губи… ».

Аналогічно проводиться ігрова вправа «Впізнай, яке я слово сказала». Дорослий на певній віддалі (6—7 м) вимовляє впівголоса слово, дитина його повторює.

Корисним для розвитку слухової уваги є вправи типу «Послухай, про що говорить кімната» (хтось стукнув, рипнули двері, бій чи хід годинника, шум мотора холодильника, булькіт води в крані…), «Послухай, про що говорить вулиця, парк, ліс» (спів пташок, шум вітру, голоси людей…).

Методичний центр

Виховання потреби у здоровому способі життя

Фізичне здоров’я є головною умовою духовного і морального здоров’я дитини. Від ставлення людини до здоров’я багато в чому залежить його збереження і зміцнення. Навчити дітей берегти і зміцнювати своє здоров’я – одне з найважливіших завдань сучасних дошкільних навчальних закладів. У дошкільному дитинстві закладаються основи здоров’я, виховуються основні риси особистості людини. Дошкільні заклади та сім’я мають створити сприятливі умови для оптимального фізичного розвитку дитини, отримання знань про людський організм, опанування санітарно-гігієнічних навичок. У період дошкільного дитинства закладається фундамент здоров’я, формується життєво необхідні рухові навички, вміння, розвиваються важливі фізичні якості, що свідчить про необхідність правильного фізичного виховання, яке має сприяти оздоровленню і повноцінному розвитку дитини.

Здоровий спосіб життя для більшості людей не представляє життєвої цінності, що більшою мірою пов’язане з недостатнім розумінням і осмисленням даного феномену. Актуальність проблеми формування здорового способу життя дошкільників підтверджується тим фактом, що за останні роки дуже зросло число дітей з порушеннями психічного здоров’я, постави, зору, органів травлення, збільшується число дітей які мають спадкові хвороби, а також хвороби, пов’язані з екологією.

Дошкільний вік – безцінній етап у розвитку фізичної культури людини. У цей період формуються основи особистості, у тому числі позитивне відношення до спорту.

Успішне вирішення проблеми можливе за умови створення в дошкільних закладах ефективної системи роботи з пропаганди здорового способу життя, метою якої є:

  • зміцнення морального та фізичного здоров’я дітей;
  • спрямування уваги дошкільників на власне здоров’я та розвиток умінь і навичок його збереження;
  • постійна пропаганда принципів здорового способу життя;
  • інформування дітей про негативні наслідки шкідливих звичок;
  • залучення батьків та громадськості до утвердження принципів здорового способу життя.

Здоров’я людини – як повітря: його не помічаємо, про нього не турбуємось, доки воно є. І головне завдання освіти – допомогти майбутньому поколінню зрозуміти, що його необхідно цінувати, берегти і підтримувати.

Фундамент здоров’я закладається в перші роки життя, що визначається особливостями нервової системи. У цей період починають розвиватися етичні якості, задатки інтелекту, менталітет (образ думок), формується і спосіб майбутнього життя людини.

У 6 років починається усвідомлення людиною місця і значущості своєї фізичної суті в структурі особи і свідомому плані. У молодшому дошкільному віці ставлення дитини до свого здоров’я визначається впливом найближчого оточення. Роль дорослих полягає в допомозі при освоєнні дій щодо поліпшення стану здоров’я, сприянню формуванню якостей і фізичної підготовленості.

Очевидно, що ставлення дитини до свого здоров’я повинно бути предметом педагогічного опікування. Форми, зміст, способи прямо пов’язані з тими віковими особливостями, які визначають своєрідність кожного етапу розвитку дитини і стають основою формування у неї певних внутрішніх установок, у тому числі і на здоровий спосіб життя.

Аналіз особливостей фізичного і психічного розвитку дитини в період дошкільного віку дозволяє зробити висновок про те, що даний період є сенситивним для формування основ здорового способу життя оскільки:

  • спостерігається підвищена рухова активність;
  • розвивається інтерес до себе, свого тіла, до нових знань;
  • дитина легко підкоряється вимогам, правилам і нормам поведінки;
  • у дитини формується підвищена потреба в схваленні вчинків і дій.

До складових здорового способу життя також належать: здібність до рефлексії; раціональне харчування; режим.

Серед форм і методів процесу формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя пріоритетна роль належить активним методам, що ґрунтуються на демократичному стилі взаємодії і сприяють формуванню критичного мислення, ініціативи й творчості.

Доцільно застосовувати традиційні методи: бесіда, спостереження, роз’яснення, переконання, позитивний і негативний приклади, методи вироблення звичок, методи вправ, контролю й самоконтролю тощо. Застосування цих методів сприяє створенню у дітей мотивації на здоровий спосіб життя. З нетрадиційних для педагогіки методів ефективно діють методи «педагогічної психотерапії», а саме: саморегуляції, рефлексотерапії. Ці методи створюють певну єдність і доповнюють один одного.

Критеріями формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя є:

  • на рівні фізичного здоров’я: прагнення фізичної досконалості, ставлення по власного здоров’я як до найвищої цінності, фізична розвиненість, загартованість організму, дотримання раціонального режиму дня, виконання вимог особистої гігієни, правильне харчування;
  • на рівні психічного здоров’я (психологічного комфорту): відповідність пізнавальної діяльності вікові, розвиненість довільних психічних процесів, наявність саморегуляції;
  • на рівні духовного здоров’я: узгодженість загальнолюдських та національних морально-духовних цінностей, почуття прекрасного в житті, у природі, мистецтві;
  • на рівні соціального здоров’я: сформована відповідальність за наслідки нездорового способу життя, доброзичливість у ставленні до людини тощо.

Мотивація на здоровий спосіб життя — це система ціннісних орієнтацій, внутрішніх спонук до збереження, відновлення і зміцнення здоров’я.

Указане свідчить про доцільність формування таких знань про: фізичне здоров’я; психічне здоров’я; духовне здоров’я; соціальне здоров’я.

Завдання фізичного виховання дітей дошкільного віку поділяють на три групи:

  1. Оздоровчі завдання.
  2. Формування рухових навичок і умінь, виховання фізичних якостей.
  3. Виховання у дітей культурно-гігієнічних навичок і вмінь здорового способу життя.

Ця робота може проводитися у формі

  • фізкультурних занять (індивідуальних і групових):
  • оздоровчо — профілактичної роботи: вітамінотерапія, загартовування (басейн, ходьба босоніж, полоскання горла солоною водою), фітотерапія;
  • систематичне проведення ранкової гімнастики, занять плаванням, рухливих ігор, физкультхвилинок на заняттях, гімнастики після сну, «Годин здоров’я», логоритмики, пальчикової гімнастики, спортивних свят, дозвіль, розваг, туристичні походи.
  • організація різних заходів за участю батьків (з використанням їхнього професійного досвіду медичного працівника, спортсмена);
  • ознайомлення батьків з результатами навчання дітей (відкриті заняття, різні загальні заходи, інформація в куточках для батьків та інше);

Для дітей і батьків бажано організовувати тематичні виставки малюнків по пропаганді здорового способу життя.

Здоровий спосіб життя – складне явище. Він містить в собі матеріальні і духовні цінності, характеризується непростим специфічним процесом соціальної діяльності і формується упродовж життя. Теоретичні знання, які дозволяють формувати культуру здорового способу життя, зароджуються разом з культурою суспільства.

 

Методичний центр

Психофізіологічний розвиток дошкільників

Після періоду гармонійного зростання у перші роки дошкільного дитинства дошкільників відбуваються якісні зміни у побудові тіла: воно набирає типово «шкільної форми», тобто мова іде про формування у цьому віці первісних форм, характерних для чоловічої і жіночої конституції. Радикальні зміни відбуваються і в центральній нервовій системі. Збільшується маса мозку, який на кінець шостого року досягає 1350 грам, що становить 90 % маси мозку дорослої людини. Розвиваються і його функції. Це проявляється в тому, що значно зростають порівняно з попередніми стадіями розвитку дитини сила і роль гальмівних процесів, зокрема, удосконалюється умовне і диференційоване гальмування. Ускладнюється і сама структура аналітико-синтетичної діяльності. Так, утворення нових нервових зв’язків відбувається за безпосередньою участю другої сигнальної системи, тобто в обох сигнальних системах одночасно. Завдяки цьому розширюється сфера впливу на розвиток діяльності дитини словесних подразників або сигналів. Нервова система дітей шостого року життя дуже вразлива і тому для подальшого встановлення та закріплення врівноваженої взаємодії процесів збудження й гальмування потрібно подбати про раціональну зміну навантаження та спокою, напруження й розрядки в процесі організації життєдіяльності старших дошкільнят. Нормальний фізичний розвиток дитини має величезне значення для формування особистості. Однак психічний розвиток визначається не тільки ним, а здійснюється внаслідок активної взаємодії дитини з її найближчим соціальним середовищем.

Соціальна ситуація розвитку дитини дошкільного віку суттєво змінюється порівняно з попередніми роками її життя. У зв’язку з необхідністю підготовки до шкільного навчання зростають вимоги до дитини — дошкільника з боку дорослих як до суб’єкта різних видів предметно-практичної діяльності і спілкування. У рамках кожної вікової групи утворюється «дитяча спільність» (механізм дії якої подібний до функціонування громадської думки), що активно формує оцінне ставлення дитини до себе. При цьому оцінне ставлення членів дитячої групи до окремої дитини може не збігатися з оцінним ставленням до неї дорослих.

Збагачення індивідуального й суспільного досвіду дитини в процесі гри та інших видів діяльності, засвоєння нею під впливом цілеспрямованої педагогічної роботи правил і норм співжиття у колективі, загальнолюдських моральних цінностей як регуляторів соціальне належної поведінки призводить наприкінці старшого дошкільного віку до ґрунтовних якісних змін у психіці дітей. Якщо дитина розвивається нормально, то зміни у її психіці стають передумовами формування шкільної зрілості.

Найбільш суттєві зміни, які охоплюють різні психічні сфери дітей дошкільного віку — пізнавальну, вольову, емоційну — свідчать про те, що цей вік є переломним, багатим на такі новоутворення, які забезпечують перехід дитини до систематичного шкільного навчання.

Коротка характеристика цих змін:

  1. На 5-6 році життя дитини є уже достатньо усталеними і функціонально дієвими такі «внутрішні інстанції» підростаючої особистості, як її образ «Я», самооцінка, самолюбство, рівень домагань та інш., які опосередковують будь-які види активності дитини й дають змогу їй діяти самостійно — від імені власного «Я». Поява цих інстанцій як регуляторів діяльності і поведінки є свідченням диференціації внутрішнього і зовнішнього боку особистості дитини і розвитку у неї здатності діяти довільно, згідно з поставленою метою.
  2. З названими фундаментальними новоутвореннями особистості дошкільника органічно пов’язана його установка, на досягнення бажаного результату в різних видах діяльності. Бажаний результат — це той, який відповідає рівню домагань дитини. Діяльність дошкільників дедалі більше спонукається не окремими, ізольованими від інших мотивами, що не пов’язані одне з одним або навіть вступають між собою у конфлікт, а певною системою мотивів, де провідні, найбільш значущі для досягнення успіху в діяльності, набувають провідного значення і підкоряють собі більш часткові, ситуативні мотиви, які гальмують процес досягнення результату. Завдяки цьому й розривається здатність дитини до морального вибору, що дає змогу їй діяти свідомо, самостійно, відповідно до суспільне значущих вимог.
  3. На основі зазначених змін формується довільність поведінки і нове ставлення дитини до себе, до своїх можливостей та вчинків. Оволодіння вмінням керувати собою, регулювати власні наміри, дії та вчинки виділяється як окреме завдання. Дитина вже більш-менш реально оцінює свої можливості щодо здійснення того чи іншого завдання: «можу», «не можу», «це у мене не вийде» та інш. Створюється відповідний грунт для усвідомлення дитиною своїх особистих властивостей, які формуються у неї в процесі різних видів діяльності і спілкування під впливом оцінного ставлення оточуючих.
  4. Розвиток взаємин дитини з дорослими та однолітками піднімається (порівняно з молодшим шкільним віком) на якісно новий ступінь. У процесі комунікативної діяльності дошкільнят формується одна з найспецифічніших людських властивостей — здатність до рефлексії. Ця здатність полягає в тому, що дитина починає оцінювати себе з точки зору інших людей, вона навчається ніби з боку аналізувати свої дії, приймати рішення, враховуючи при цьому можливу реакцію на її дії партнерів по спілкуванню. Із здатністю до рефлексії пов’язане і таке новоутворення старшого дошкільного віку, як антиципація, тобто передбачення можливих дій та оцінок збоку інших, упередження тієї чи іншої ситуації.
  5. Описані новоутворення у сфері особистості за правильних умов виховання закономірно ведуть до позитивних зрушень у розвитку всіх психічних процесів — сприймання, пам’яті, уяви, мислення та інш. Ці процеси у старшому дошкільному віці набирають довільного характеру, збагачуються за змістом та вдосконалюються за своїми регулятивними функціями. Так, істотним показником зрушень у розвитку психічних процесів дитини старшого дошкільного віку є виникнення у неї первинних форм довільної уваги, завдяки чому дитина вже здатна підпорядковувати свою увагу вимогам вихователя, зосереджуватися, керувати своєю психічною діяльністю, її сприймання предметів та явищ формується як відносно самостійний процес (у ранньому дитинстві, як відомо, сприймання невіддільне від діяльності дитини з предметами). Старші дошкільнята виявляють риси більш стійкого і цілеспрямованого сприймання, ніж діти молодшого дошкільного віку. У їхнє сприймання дедалі більше включаються другосигнальні зв’язки, які надають йому узагальнюючого характеру, тобто сприймання старших дошкільнят стає категоріальними.

Діти цього віку здатні вже до вибіркового й усвідомленого запам’ятовування. Отже, їхня пам’ять набуває якісно нових особливостей. Серед них найголовніша — це довільність процесів запам’ятовування та відтворення. З цією особливістю органічно пов’язані і такі, як більша міцність пам’яті та її досить широкий обсяг, який значно збільшується під кінець дошкільного віку завдяки нагромадженню дитиною життєвого досвіду.

Істотні зміни відбуваються у розвитку мислення старшого дошкільника. Воно підноситься на новий ступінь розвитку. Це виявляється не тільки в умінні оперувати уявленнями, а й у збагаченні змісту цих уявлень. Мислення дитини відокремлюється від сприймання і водночас від практичної дії та стає відносно самостійним процесом. Залишаючись ще переважно наочно-образним, воно поступово робиться словесним. Формування форм словесного (вербального) мислення є надзвичайно важливим у тому відношенні, що дитина готується до засвоєння розумових дій, характерних для шкільного навчання.

У нерозривному зв’язку з розвитком мислення дитини здійснюється і її мовний розвиток. На кінець шостого року діти загалом засвоюють систему рідної мови. Формування нових взаємин з оточуючими — дорослими і однолітками, а також опанування, нових видів діяльності веде до збагачення форм і функцій усного мовлення дитини. На цій основі здійснюється перехід від діалогічних форм мовлення до розгорнутих висловлювань, які нерідко набувають форми монологу. Центральною ланкою у розвитку зв’язної мови є збагачення функцій внутрішнього мовлення. Внутрішнє мовлення починає функціонувати тоді, коли у дитини в умовах її практичної діяльності виникає проблемна ситуація, яку дитині треба осмислити. В цих випадках внутрішнє мовлення виконує функції планування, угадування, обмірковування з самим собою того, що треба зробити. Отже, опанування у старшому, дошкільному віці зв’язної і виразної мови, засвоєння її граматичних структур, а також розвиток функцій внутрішнього мовлення виступають основними передумовами засвоєння писемної мови.

Невіддільною від розвитку мислення і мови є уява дошкільнят. Уява зароджується у надрах уявлень дитини про навколишню діяльність. У молодших дошкільнят уява ще не скеровується спеціальною метою уявити ті чи інші предмети, явища, події. Старші дошкільнята здатні вже керувати процесом фантазування для досягнення певної мети. Завдяки цьому можна говорити про розвиток у старшому дошкільному віці не лише репродуктивної уваги, а й про зародження творчих форм уяви. У зв’язку з формуванням внутрішнього світу дитини, її образу «Я», самооцінки та інших новоутворень з’являється також особливий вид уяви — мрія, що знаходить свій вияв у створенні образів бажаного для дитини майбутнього.

Психічні процеси не тільки виявляються, але й формуються у різних специфічно дитячих видах діяльності. Провідною діяльністю залишається гра. Зміст її дедалі більш інтелектуальний, відповідає рівню розумового розвитку старших дошкільнят. У цьому змісті відображаються суспільні події, що їх починають усвідомлювати діти, етичні правила, якими регулюються взаємини між людьми, різні фантастичні сюжети. Змінюється і мотивація ігор. Серед ігрових мотивів значне місце посідають пізнавальні інтереси, потреба в порівнянні себе в якомусь відношенні з однолітками, у співробітництві з ними, самооцінка та інш.

Завдяки включенню старших дошкільнят у різні види діяльності відповідно до їхніх схильностей та інтересів досягається не тільки значний виховний ефект, а й створюються позитивні передумови для розвитку здібностей підростаючої особистості — як загальних, так і спеціальних.

Методичний центр, Поради батькам

«Навчання гри у шахи в ДНЗ»

Сьогодні, в епоху інформаційних технологій, особливого значення набуває здатність швидко орієнтуватись у величезному потоці інформації, аналізувати її і робити логічні висновки. Одним із засобів, що сприяють розвитку інтелектуальних здібностей, є гра у шахи.

Шахи для дітей – це не тільки гра, що приносить задоволення, а й ефективний засіб для розумового розвитку.

Шахи – один з найпопулярніших видів спорту в нашій країні. Ними займається понад 700 тисяч чоловік. У нашій країні розвитку шахового спорту приділяється значна увага. Зокрема, вже понад півстоліття ведеться планомірна й цілеспрямована робота з юними шахістами. Вже нагромаджено чималий досвід використання шахів як одного з корисних видів гурткової роботи.

Cучасне життя потребує від людини не шаблонних дій, а гнучкого мислення, широкої ерудиції, вміння розв’язувати різні проблеми. Інтелектуальний розвиток особистості слід починати з раннього дитинства. Дуже важливо виховати у дошкільників уміння концентрувати увагу, аналізувати ситуації та робити висновки, моделювати певну реальність і способи поведінки у ній. Шахи є одним із тих засобів, що дають змогу педагогам успішно розв’язувати ці завдання та оптимізувати всебічний розвиток дітей.

Гра у шахи вчить дітей діяти обдумано, адже у шахах є правило: доторкнувся до фігури — маєш нею ходити. Розмірковуючи над наступним ходом, діти вчаться прогнозувати майбутнє.

Граючи у шахи, діти, до того ж, вчаться не падати духом, знаходити вихід із будь-якої ситуації, відшуковувати різні способи розв’язання складних завдань.

Гра у шахи розглядається як важливий елемент підготовки дошкільників до навчання у школі. Адже діти, які вміють грати у шахи, легше та швидше засвоюють шкільні дисципліни, насамперед математичного циклу.

Гра у шахи сприяє активізації процесів пізнання та самопізнання. Активна взаємодія дітей під час гри викликає у кожного з них потребу адекватніше сприймати себе самого та своїх однолітків, а це, у свою чергу, стимулює розвиток самооцінки, саморегуляції та самоконтролю. Саморегуляція та самоконтроль є психічними механізмами, що сприяють формуванню компетентної особистості, впевненої у своїх силах, здібностях і можливостях.

За словами Василя Сухомлинського, вже у дошкільному віці серед дітей виділяються теоретики та мрійники. Шахи однаково необхідні і тим, і тим. Теоретикам вони допоможуть удосконалити їхній логічний апарат, а мрійникам дадуть змогу збалансувати здібності, необхідні для навчання у школі. Практика роботи показує, що гра у шахи багато дає і обдарованим дітям, і тим, які ще не проявили своїх здібностей. Тому починати навчання мудрої гри слід якнайраніше, але на доступному для дітей рівні.

У новій редакції Базового компоненту дошкільної освіти України 2012 вперше у варіативній складовій визначено освітню лінію «Шахи». Для реалізації даного освітньої лінії «Шахи» необхідні програмові завдання шахово-ігрової компетенції дітей передбачені у представленій авторській програмі гуртка «Шахи для дітей дошкільного віку».

Метою даної програми  є організація та проведення гурткової роботи з дітьми старшого дошкільного віку, формування у дітей стійкого інтересу до гри у шахи, розвиток допитливості, інтелектуальних здібностей та потреби у набутті нових знань, засвоєння дітьми основних шахових понять та правил взаємодії з партнером під час гри у шахи, формування вміння планувати свою діяльність, контролювати та об’єктивно оцінювати себе.

Роботу шахового гуртка можна розглядати в двох аспектах. Перший аспект –спортивний. З гуртківців можуть зрости розрядники, майстри спорту, які успішно виступатимуть у змаганнях на першість міста, області, країни. Другий аспект –  виховний. Заняття шахами справляють благотворний вплив на всіх дітей – незалежно від того, стануть вони спортсменами високої кваліфікації чи ні. Від чого ж залежить успішність роботи шахового гуртка? Насамперед від активності та вміння його керівника. Ентузіаст шахів, який любить дітей і прагне передати їм усе, що вміє та знає сам, заохотить до занять багатьох дітей, знайде спільників і в педагогічному колективі, і серед батьків.

Робота шахового гуртка спрямована на розв’язання низки освітніх, розвивальних, виховних і корекційних завдань.

Освітні завдання:

  • ознайомити дітей із шахівницею, шаховими фігурами та правилами гри у шахи;
  • учити розмірковувати, запам’ятовувати, порівнювати, узагальнювати, будувати логічні ланцюжки, передбачати результати своєї діяльності;
  • формувати вміння орієнтуватися на площині.

Розвивальні завдання:

  • розвивати пізнавальні психічні процеси — увагу, уяву, пам’ять, мислення;
  • удосконалювати пояснювальне мовлення;
  • формувати довільність психічних процесів;
  • розвивати вольову сферу особистості.

Виховні завдання:

  • виховувати самостійність, цілеспрямованість, наполегливість у досягненні мети.

Корекційні завдання:

  • урівноважувати поведінку гіперактивних дітей;
  • формувати здатність зосереджуватися на одному виді діяльності тривалий час.

Програма розрахована на один рік навчання і передбачає 40 занять на рік.

Заняття проводяться раз на тиждень у другій половині дня для підгруп по 6 – 10 дітей. Тривалість одного заняття становить 20 — 25 хвилин. Основна форма заняття – ігрові ситуації.

Дотримуючись таких основних принципів як: відповідність завданням освіти і виховання дітей дошкільного віку, насамперед збереження їх фізичного та психічного здоров’я, послідовної гуманізації, демократизації освітньо — виховного процесу, відповідність навчального матеріалу рівню анатомо-фізіологічного, психічного та інтелектуального розвитку дітей, забезпечення ігрового характеру навчальної діяльності дітей під час навчання, науковість,  доступність, комунікативна спрямованість інтеграція змісту і технології навчання та виконуючи завдання програми гуртка можна досягти таких результатів  :

— діти знають шахові терміни — «біле» і «чорне» поля, «горизон­таль», «вертикаль», «діагональ», «центр», «партнери», «по­чаткове положення», «білі», «чорні», «хід», «стояти під боєм», «довга і коротка рокіровки», «шах», «мат», «пат», «нічия»;

— знають назви шахових фігур — «пішак», «тура», «кінь», «слон», «ферзь», «король»;

— орієнтуються на шахівниці;

— правильно розміщують шахівницю між партнерами, розставляють фігури перед грою;

— розрізняють горизонталь, вертикаль, діагональ;

— знають правила, за якими ходить та б’є кожна фігура;

— грають кожною фігурою окремо і в сукупності з іншими фігурами;

— без порушень правил шахового кодексу: рокіруються, оголошують шах, ставлять мат.

Методичний центр

Значення гри для розвитку творчої активності дитини

Сьогодні основною метою особистісно орієнтованих освітніх технологій є становлення творчої, цілеспрямованої особистості, здатної до саморегуляції, конструювання власної життєвої стратегії. Саме тому потрібно приділити особливу увагу вивченню розвивального впливу гри на різнобічний розвиток дітей дошкільного віку. Адже аналіз результатів психолого-педагогічної роботи, в якій ігрові засоби мають провідне значення для становлення будь-яких форм діяльності дитини, показує, що цей підхід є ефективним. Визнання дорослими провідного значення ігрової діяльності у структурі пізнавальних завдань, увага до широкого використання ігрового розвивального середовища в умовах сім’ї та дошкільного навчального закладу дають змогу дітям проявляти усі форми соціальної та пізнавальної активності.

Педагогічна технологія, насичена традиціями ігрової культури, передбачає створення розвивального середовища, необхідного для засвоєння дітьми багатств національної духовності і культури, наукових та технічних досягнень. Ця єдність інтелектуальної праці з активними ігровими діями дає змогу створити умови для формування пізнавальних інтересів, внутрішнього світу дитини, основ світогляду. Дитина пізнає довкілля, розуміє цілісність світу і усвідомлює себе в ньому.

Засвоєння нових для дитини умов соціального життя, розширення соціопростору взаємодії з близькими людьми, ровесниками та незнайомими дорослими вимагає від неї значних нервових, енергетичних, психологічних зусиль. У цьому процесі ігрова діяльність виконує для дитини величезну конструктивну роль.

Нерозуміння дорослими значення гри в життєдіяльності дитини може виступати чинником, що блокує розвиток продуктивної та творчої активності, заважає розвитку цілісності смислової картини світу, оскільки вона вибудовується на основі смислових новоутво­рень, які засвоюються дитиною у діяльності, основною з яких є гра. Усвідомлення дорослими ролі та місця ігрових засобів у процесі розвитку дошкільника дає змогу змінити соціальний статус гри протягом усього дитинства, а не лише в життєдіяльності дітей молодшого дошкільного віку.

Гра — це:

  • конкретний прояв індивідуальної та колективної ігрової діяльності, яка має конкретно-історичний, багатовидовий, креативний і багатофункціональний характер;
  • системна, багатокомпонентна діяльність, яка зумовлена потребою дитини у пізнанні та прагненням до змін і спрямована на їх задоволення;
  • активна форма пізнання навколишньої дійсності у період дитинства.

Ігрова діяльність — це динамічна система взаємодії дитини з довкіллям, у процесі якої відбувається його пізнання, засвоєння дитиною культурно-історичного досвіду і формування дитячої особистості. Специфіка ігрової діяльності у тому, що її продуктивність визначається міжособистісним спілкуванням та активним функціонуван­ням усіх когнітивних процесів — уваги, пам’яті, мислення, уяви.

Застосування ігрової діяльності як засобу формування дитиною об’єктивної картини світу потребує спеціальних психолого-педагогічних знань педагога щодо специфіки гри як діяльності: її струк­турно-операційних компонентів, класифікації тощо. Ці знання дають змогу так організувати ігрову діяльність, щоб вона сприяла форму­ванню базових якостей особистості, її соціалізації, національно- культурній ідентифікації, розвитку пізнавальних інтересів, закріпленню й удосконаленню набутих знань, умінь і навичок.

Творчі механізми та потенціал гри, що задіяний у технології освітньої роботи, природно виступають потужним засобом розвитку особистості та забезпечують продуктивну і творчу активність дитини у пізнанні світу.

Методичний центр

Роль українських народних музичних інструментів у патріотичному вихованні дошкільників

 

Сучасні діти мають стільки електронних забавок, що їх складно чимось зацікавити. Але справжньою дивовижею на противагу модним іграшкам можуть стати старовинні музичні інструменти. Діти, затамувавши подих, слухатимуть історії про те, як вони з’явилися, розглядатимуть їх, самотужки пробуватимуть вдихнути у народний інструмент новітнє звучання. Бо душа маленьких українців має коріння роду — тож у ній природними обертонами озивається автентична музика.

Чи можна назвати справжнім патріотом людину, яка свою любов до країни, в якій живе, виявляє лише тим, що вдягає вишиванку та зворушливо співає Державний гімн? Напевно, цього не достатньо. Бо патріотизм — широке поняття, деякі складові якого взагалі неможливо пояснити: трепетне ставлення до деревця, яке росте у батьківському саду, або щемливої маминої колискової, візерунків на бабусиних рушниках…

Щоб виховати дитину-патріота, варто починати не з голосних фраз та патетики, а з «маленьких» справ. Наприклад, щодня крок за кроком формувати в дітей щиру любов до культурного спадку своєї родини, народу; шанобливе ставлення до традицій держави.

Діти завжди хочуть дізнатися про незвичайний або ж невідомий їм музичний інструмент. Тож цікавими для них будуть бесіди, легенди, притчі, перегляд відповідних мультфільмів, спеціально змонтованих відеороликів тощо. Так діти відкриватимуть цікаві сторінки української музичної інструментальної культури, дізнаватимуться, який вигляд мають і як називаються ті чи ті народні музичні інструменти, як на них грають, в яких регіонах України вони побутують. Ці знання — не лише основа інтересу та поваги до національної музичної культури, а ще й вагоме поповнення загальної ерудиції дошкільників.

CuWU7qEWYAAYc2HДухові народні музичні інструменти. З моменту свого виникнення духові народні інструменти не зазнали великих змін. Народні духові інструменти являють собою пусті трубки виготовлені з дерева або кори. Звук в них утворювався завдяки коливанню повітря в самій трубці. Коливання досягається за допомогою губ або спеціальним приладом – язичком.

ВОЛИНКИ. Дуда, коза, баран, міх – все це назви одного і того самого народного музичного інструмента, що відомий багатьом народам світу. Найбільш розповсюджена його назва – волинка. Вона виготовляється з вичиненої шкіри кози, або теляти. З цієї шкіри роблять суцільний міх, який служить резервуаром повітря. В один з отворів міха вставляють трубку, через яку музикант вдуває повітря. Друга трубка – ігрова. У ній, крім пищиків, є 6 отворів для зміни висоти звуку. Третя трубка з басовим пищиком забезпечує бурдонний (постійний) звук. Наповнивши міх повітрям, музикант натискує на нього ліктем і посилає повітря в ігрову та бурдонну трубку, викликаючи верескливе звучання пищиків. Волинки дійшли до нас із давніх часів. Грали на них переважно пастухи.

ЖАЛІЙКА – дерев’яна дудка. У її кінець вставляється пищик. У верхній частині має 6-9 отворів для підсилення звучання. На кінець трубки надівається розтруб, що виготовлюється з коров’ячого рогу або берести. Жалійка має різкий, голосний, гугнявий звук. Інструмент використовується в п’єсах награвального, танцювального характеру.

БРЬОЛКА – народний інструмент типу гобоя з подвійним пищиком (язичком). Схожий на жалійку, але значно м’якший та благозвучніший, використовується в танцювальних, хороводних п’єсах.

СВИРІЛІ, КУВИЧКИ. У всьому світі відома багатоствольна флейта, яку в стародавні часи називали флейтою. В українській народній музиці відомо кілька різновидів багатоствольної флейти. Найпростіші з них – кувички. Музиканти розрізняють свирілі із свистковим пристроєм і без нього, правосторонні й лівосторонні, залежно від висотного розташування звуків у висхідному чи зворотному порядку. Кувички мають ще одну назву – кугікли – це набір дерев’яних дудок. Кожна дудка має один звук. Інструмент не має певного діапазону. В оркестрі застосовується рідко.

СВИСТУЛЬКИ, ОКАРИНИ. Окарина в перекладі з італійської- гусенятко. Так назвали свисткову флейту, що робиться з дерева, має яйцевидну (сферичну) форму і свистковий пристрій. Інструмент має десять ігрових створів. Звучання окарини казкове, часом фантастичне. Грають на окарині, імітуючи звуки диких тварин, птахів, особливо кування зозулі.

Серед дитячих іграшок та виробів декоративно-прикладного мистецтва зустрічаються керамічні пташки, коники, козлики, баранчики, яскраво розмальовані й покриті поливою. Це – свистульки, на них можна виконувати прості мелодії. Свистульки у вигляді птахів, тварин та риб належать до окариноподібних народних інструментів.

СОПІЛКА ТА її РІЗНОВИДИ. Сопілка – один з найбільш розповсюджених у музичному побуті України інструмент. З глибини тисячоліть дійшов він до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка. За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, нові специфічні прийоми видобування звуку. Виготовляли сопілки з верби, клена, калини, смереки, груші, бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений.

Флояра – різновид сопілки, обидва кінці у неї відкриті, видобувати звук на ній важко.

Серед різновидів сопілки є текленка – інструмент, у якого обидва кінці відкриті, ігрових отворів немає.

Дві спарені одночасно сопілки називають денцівкою або жоломийкою.

СУРМИ. Численні літературні джерела донесли до нас відомості про побутування у військовій музиці українського козацтва дерев’яної конусоподібної трубки, що звалася сурмою або козацькою трубою. На жаль, тогочасний інструмент не зберігся.

ТРЕМБІТА, РІГ, РІЖКИ. У музичному побуті мешканців Карпат нерідко можна зустріти овіяний легендами екзотичний інструмент, який здавна був супутником гуцулів. Це – трембіта. Зовні трембіта – це дерев’яна конусоподібна трубка довжиною два-три метри. Виготовляють її так: зрізають прямий стовбур смереки, обстругують, надаючи погрібної форми інструмента. Потім розколюють її уздовж на дві-три частини і виймають серцевину. Утворені тонкі стінки складають і герметично обгортають березовою корою, попередньо вставивши у тонкий отвір трембіти мундштук.

Струнні народні музичні інструменти в Україні. БАНДУРА (польськ. – bandura; походить від грецької паудойра — триструнний інструмент) – український багатострунний шинковий музичний інструмент. Корпус кобзи-бандури – овальний видовбаний з верби, груші, горіха чи іншого дерева. Кількість струн на інструменті коливалася від 7 до 20 і більше. По формі бандура – інструмент лютневого сімейства, а по звуковидобуванню бандура відноситься до гусельного сімейства. Нерідко виконавці застосовують для гри плектр.

БАС. БАСОЛЯ. КОЗОБАС. У невеличких народних ансамблях і оркестрах в Україні, зокрема у троїстих музиках, зустрічається акомпануючий інструмент, що зветься бас, басоля. Його зовнішній вигляд нагадує скрипку або віолончель. У центральних та східних регіонах України зустрічається чотириструнна басоля, а в західних – триструнна. Грають на басолі смичком. На Закарпатті є п’ятиструнна басоля. Оригінальним народним інструментом, що увібрав у себе ряд елементів музичного побуту Гуцульщини, став козобас.

ЛІРА – струнний щипковий музичний інструмент з найдавніших часів відомий народам Ближнього Сходу, Єгипту, Греції, Риму. Виконавець грає на лірі сидячи, корпус інструмента спирається на його коліно. Звуковидобування на лірі здійснюється переборами струн пальцями (або плектром). За конструкцією ліра близька до кіфари. Класична ліра має 7 струн, але з роками кількість струн змінювалася.

СКРИПКА (від старослов’янської скрипати – скрипіти) – струнний смичковий інструмент.

ТОРБАН. У середні віки в Європі був відомий лютнеподібний інструмент з двоповерховою головкою грифу. На вищому знаходились струни, що вільно проходили поруч з грифом. Корпус його був глибокий і овальний.

Торбан мав елегантну вишукану форму, вимагав складних прийомів гри і був доступний лише для аристократичних сімей, козацьких старшин. Називали його «панською бандурою».

ЦИМБАЛИ (від угорської – сіmbаlоt) – струнний ударний музичний інструмент, який має дерев’яний корпус трапецієподібної форми з натягнутими на ньому струнами. Видобування звуку на цимбалах здійснюється завдяки ударами палички (або колотушки) по струнам.

Народні ударні та шумові музичні інструменти в Україні. ЛОЖКИ ДЕРЕВ’ЯНІ – звичайні селянські супові ложки. Щоб вони звучали голосніше, використовують тверді та ‘»дзвінкі» породи дерев. Звук ложок нагадує звук кастаньєт, але більш відкритий по тембру.

ТРІСКАЧКИ – набір дерев’яних дощечок (20), які нанизані на жильну струну й утворюють сухий та різкий звук. На тріскачках вистукують грайливі ритмічні фігури.

РУБЕЛЬ – дошка з нарізаними поперек зубцями. Грають на рублі твердою палицею, утворюючи сухий іскристий потік звуків.

Найпоширенішим ударним інструментом у народній музиці є БУБОН (решітка). Легкий дерев’яний обідок, обтягнутий з одного боку шкірою – це найпростіша конструкція бубна, що був відомий на Україні ще за часів Київської Русі. Сучасні матеріали, металеві дзвіночки, тарілочки, гарне оздоблення змінили виїляд бубна, що завжди супроводжував танцювальну музику, входив до складу полкової музики війська Запорізького.

Із західних областей України в інші регіони країни прийшов екзотичний ударний інструмент, що за специфічне забарвлення звуку зветься БУГАЙ. У невеличкій конусоподібній діжечці верхній отвір обтягнуто шкірою. До неї в центрі прикріплено пучок конячого волосся. Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся і видобуває найбільш стійкі звуки акорду.

Методичний центр, Поради батькам

Нетрадиційні техніки малювання – стимул до творчості

Малювання нетрадиційними способами, захоплююча, неймовірна діяльність, яка дивує і захоплює дітей.

Малювання з використанням нетрадиційних технік: Сприяє зняттю дитячих страхів; Розвиває впевненість у своїх силах; Розвиває просторове мислення; Вчить дітей вільно висловлювати свій задум; Спонукає дітей до творчих пошуків і рішень; Вчить дітей працювати з різноманітним матеріалом; Розвиває почуття композиції, ритму, колориту, кольоросприйняття; почуття фактурності і об’ємності; Розвиває дрібну моторику рук; Розвиває творчі здібності, уяву і політ фантазії. Під час роботи діти отримують естетичне задоволення.

 Малювання пальцями. Матеріали: розети з фарбою; папір; вологі серветки.

Спосіб виконання: Малювати можна не лише пальцями, а й усією долонею, кулачком, ребром долоні. Умочити в фарбу і віддруковувати на папері. Особливу увагу слід звертати на рух руки і правильне положення «робочого пальця». Щоб отримати відбиток «крапка» палець піднести вертикально над аркушем, а якщо торкнутися всією фалангою, то матимемо «овал». Щоб отримати різнокольорове зображення, на один палець можна наносити 2 – 3 фарби.

Рекомендації з використання:

За допомогою різних форм відбитків можна створити цікаві роботи з декоративного малювання. Цю техніку можна використати під час малювання: дощу, снігу; квітів, дерев; птахів, риб, тварин; кетягів калини, винограду тощо.

Акватипія. Матеріали: шматок целофану; дощечка для ліплення; фарби різного кольору; папір

Спосіб виконання: Одну або кілька фарб великими плямами нанести на дощечку чи целофан. Потім прикласти аркуш паперу і притискаючи розгладити. Залежно від плям, від напрямку розгладжування виходять різні зображення. Можна робити відбиток на мокрому папері – буде інший ефект.

Рекомендації з використання: Цей спосіб найчастіше використовують, готуючи тло для малювання пейзажів.

Монотипія. Матеріали: папір; фарби; пензлі.

Спосіб виконання: Аркуш паперу складаємо навпіл, прогладжуємо лінію згину. На лінію згину наносимо кілька ляпок різного кольору. Аркуш знову складаємо, прогладжуємо рукою, щоб ляпки розтеклися. Розгорнувши, отримуємо несподівані зображення, у яких можна впізнати знайомий образ і домалювати необхідні деталі, щоб він став виразнішим. Або на одній половині аркуша намалювати малюнок чи нанести фарбою яскраві плями і притиснути іншою половиною аркуша – отримаємо два однакових зображення.

Рекомендації з використання: За допомогою цього способу можна малювати малюнки на тему: «У країні двійників», «Місто на річці» тощо.

Малювання на мокрому папері. Матеріали: акварель; папір; пензлі; ємкості з водою; губка.

Спосіб виконання: Губку змочуємо у чистій воді, злегка віджимаємо і рівномірно зволожуємо нею весь аркуш паперу, рухаючись в одному напрямку. Слід навчити дітей надмірно не зволожувати папір, малювати кінчиком пензля, злегка торкаючись паперу. На вологому папері легко змішувати фарби. Розтікаючись, фарби утворюють нові відтінки кольору. Якщо потрібне тло, зафарбовуємо весь аркуш.

Рекомендації з використання: За допомогою цієї техніки можна виконати різні роботи, зображуючи, зокрема: туман; дощ; «котики верби» тощо.

Сухий пензель. Матеріали: папір (можна тонований); пензель (зі щетини).

Спосіб виконання: На кінчик пензля набираємо трішки туші або гуаші. Зайву туш чи гуаш можна обтерти об додатковий аркуш. Застосовуючи різні способи нанесення торцем пензля фарби чи туші на аркуш, зображуємо шерсть тварин, пір’я птахів, траву, крону дерев, тощо. Потім домальовуємо різні деталі, характерні для образу, який зображуємо.

Рекомендації з використання: Техніку «Сухий пензель» можна використовувати під час малювання: птахів, рослин, тварин; натюрмортів, пейзажів.

Крапковий малюнок. Матеріали: акварель або гуаш; ватні палички; вода; папір; олівець.

Спосіб виконання: Олівцем виконуємо малюнок на папері. Спочатку за допомогою ватних паличок заповнюємо крапками контур малюнка. Кожну нову фарбу беремо навою паличкою. Потім весь малюнок заповнюємо крапками відповідних кольорів.

Рекомендації з використання: Цю техніку можна застосовувати, малюючи: дощик; сніг; курчатко; казкового птаха; різнобарвних рибок.

Тампонування. Матеріали: тампони, зроблені з поролону, або зім’ятий шматочок паперу; гуаш; папір.

Спосіб виконання: Поролон або зім’ятий папір змочуємо у фарбі і наносимо відбитки на папір. Під час малювання тампоном не треба змочувати його водою. Фарба, яку набираємо на тампон, має бути дуже рідка.

Перед малюванням слід зробити кілька пробних відбитків на додатковому аркуші паперу для отримання «пухкого» сліду.

Рекомендації з використання: Цю техніку можна застосовувати, малюючи: крони дерев; річку, небо, траву, сніг; пухнастих тварин.

Граттаж (від франц. gratter) – скребти, дряпати.

Варіант 1. Матеріали: підготовлений аркуш паперу (спочатку намилюють, потім покривають гуашшю, тушшю або фарбою); ручка з пером зірочкою.

Спосіб виконання: Графічна робота на мильній основі. Робота, виконана таким чином, нагадує гравюру, тому що створюється лініями різних за напрямком, довжиною, плавністю, й виходить бархатистою за рахунок поглиблення продряпування поверхні.

Варіант 2. Матеріали: шматочок стеаринової свічки; акварельні фарби; туш.

Спосіб виконання: Графічна робота на восковій підкладці. Фарбами роблять малюнок або зафарбовують аркуш паперу різними тонами, залежно від того, що задумали. Потім ретельно протирають шматочком свічки так, щоб стеарином була покрита вся площина аркуша. Після чого тушшю покривають усю роботу (весь аркуш). Іноді два рази. Продряпують після висихання.

Рекомендації з використання: За допомогою цієї техніки можна зобразити: натюрморт; пейзаж; підводне царство; нічне місто; космос.

Набризкування. Матеріали: гребінець звичайний; пензлик або зубна щітка, фарби.

Спосіб виконання: Можна передавати напрямок вітру – для цього необхідно намагатися, щоб бризки лягали на всьому малюнку.

Рекомендації з використання: Способом забризкування яскраво можна виразити сезонні зміни. Набризкуванням займаються діти з 6-7 років.

Ляпкографія. Матеріали: папір; туш або брудна вода.

Спосіб виконання: На аркуші паперу наносять ляпки, поверх накладається чистий аркуш паперу. Ляпки переходять із одного аркуша на інший. Діти розглядають отримані ляпки, домальовують деталі або просто називають те, що вони побачили.

Рекомендації з використання: Ця техніка малювання розвиває творчість, уяву, фантазію.

Графічна аналогія. Матеріали: папір; олівці абр фломастери.

Спосіб виконання:

Так само, як і в математиці, спочатку дітям пропонують геометричні форми, з яких треба викласти якусь іграшку. Після того як діти навчаться дуже швидко викладати різних тварин, їм пропонують малювати тварин, обводячи геометричні форми. У цьому дуже допомагають такі ігри, як «Що сховала фігура?», «Нащо це схоже?».

 Малювання ниткою. Матеріали: папір; ворсиста нитка; фарби; туш.

Спосіб виконання: Аркуш паперу складається вдвоє й розгортається. На одну зі сторін довільно укладається нитка, наполовину змочена в туші або чорнилі. Чистий її кінець виводиться за межі аркуша. Змочена частина нитки придавлюється іншою частиною аркуша, і в такому положенні нитка потихеньку витягується. Відкриваємо аркуш – виявляємо зображення, залишене ниткою.

Рекомендації з використання: Така техніка малювання розвиває увагу, фантазію.

rebenok-risuet-2437

Методичний центр, Поради батькам

Як навчити дитину помічати красу

Період дошкільного та молодшого шкільного дитинства є чи не найголовнішим з точки зору естетичного виховання та формування художньо-естетичного ставлення до життя. Саме в цьому віці здійснюється найбільш інтенсивне формування ставлення до світу, яке поступово перетворюється у властивості особистості.

Уміння бачити, розуміти і створювати прекрасне робить духовне життя дітей багатшим, цікавішим, дає їм можливість відчувати найвищі духовні насолоди.

Важливого значення в естетичному вихованні дітей надавав В. О. Сухомлинський, який писав: «Краса – могутній засіб виховання чутливої душі. Це вершина, з якої ми можемо побачити те, чого без розуміння і почуття прекрасного, без захоплення і натхнення ніколи не побачиш. Краса – це яскраве світло, що осяває світ… Краса – це дзеркало, в якому ти бачиш самого себе, і завдяки йому так чи інакше ставишся сам до себе».

Серед засобів виховання дітей краса стоїть на першому місці.

Виховати естетично розвинену людину неможливо без прищеплення їй з дитинства поваги до духовних цінностей, без формування вміння розуміти, цінувати, розрізняти красиве й потворне в житті та у мистецтві. Кожна дитина народжується із закладеними природою здібностями до сприйняття прекрасного, які притаманні лише їй.

Естетичне виховання в сім’ї полягає в залученні дітей до прекрасного в житті, природі, праці й мистецтві. Перші естетичні почуття виникають у дітей дуже рано. Усвідомленню маленькими дітьми законів краси сприяють ніжна мамина пісня над колискою, материнська ласкава усмішка до дитини; приваблива іграшка, що її дарує дитині батько; чарівна бабусина казка, яка вчить добру і злу, формує поняття про красу життя й буденні недоречності, які трапляються на життєвому шляху; цікава дідусева розповідь, чи гумор; чарівна прогулянка, захоплююча гра з сестрою чи братом. Все це відкриває малюкові веселкову красу навколишнього світу.

Згодом досвід сприйняття прекрасного збагачується відвідуванням музеїв, кіно, театрів тощо. Поступово на основі естетичного сприймання формуються естетичні поняття й уявлення.

Багато естетичних переживань дітей обумовлюються спілкуванням їх з природою. Під час перебування на лоні природи батьки мають привернути увагу дітей до краси лісу і саду, до життєдайної сили сонця, всеоживляючого впливу дощику тощо. Дитина стає спостережливою, вона вчиться бачити прекрасне і незвичайне в навколишньому світі, розповідати про це зв’язно, образно та емоційно.

У сприйнятті краси не можна поспішати, неспішність виключає байдужість. Будь-яке захоплення починається з мовчазного споглядання, адже мовчанням іноді можна сказати більше, ніж словами. Потім батьки мають запропонувати дітям вдихнути красу на повні груди, щоб вона потрапила в найглибші закутки душі. Можна порадити дітям прислухатися до себе: «Відчуваєш? Ти став трохи іншим, тебе переповнюють нові почуття. Спробуй передати їх словами». Із дитячих вуст злітатимуть слова захоплення: «Гарно! Чудово! Надзвичайно! Дивовижно!» тощо.

Вплив природи посилюється, якщо естетичні почуття виникають у процесі співтворчості з дорослими, близькими людьми. Наприклад, спільне з батьками висадження квітів та догляд за ними створюють емоційні переживання дітей і формують поняття, що прекрасне повинна створювати сама людина і прекрасна та людина, яка створює красу.

Свої відчуття від зустрічі з прекрасним діти прагнуть передати в малюнках, і суть не в тому, як малює дитина, а в тому, яку насолоду вона від цього отримує. Батьки повинні підтримувати потяг дітей до малювання, заохочувати до образотворчої діяльності, створювати необхідні для цього умови.

Якщо дитина змалечку не побачить привабливої краси художнього світу, не закохається в духмяність фарб, чутливу пластичність пензлика, ніжність пастелі, вона не перестане малювати. Але її творчість не буде сповнена любові, радості, натхнення.

Захоплення малюванням, ліпленням, вишиванням, бісероплетінням, аплікацією та іншими видами творчої діяльності підвищує рівень естетичної культури дитини, створює умови для розвитку творчих здібностей дітей, формуванню у них естетичного сприйняття, спостережливості, пам’яті, творчої уяви.

Бажання і вміння батьків відкрити для дитини світ мистецтва – важлива умова успішного естетичного виховання. Споглядання картин в музеях, виставочних залах, розгляд репродукцій картин в художніх альбомах, малюнків – у книгах; слухання музики у концертних залах або вдома в аудіозаписах, у виконанні когось із членів родини, заняття співом; відвідування лялькового театру або влаштування лялькового театру вдома; читання казок, дитячих творів та їхнє обговорення; перегляд мультфільмів та дитячих фільмів, мистецьких передач; розгляд бабусиних вишивок тощо – все збагачує дитину безцінним досвідом зустрічей і спілкування з Прекрасним, сприяє успішному естетичному вихованню в родині.

Проте для батьків важливо не лише влаштувати, наприклад, екскурсію до картинної галереї; потрібно прагнути навчити дитину естетично сприймати твори мистецтва, милуватися ними, отримувати насолоду від їх споглядання.

Важливе значення у формуванні естетичної культури дітей має музика. «Музика – це мова почуттів. Мелодія передає найтонші відтінки почуттів, недоступні слову… Без музики важко переконати людину, яка вступає в світ, у тому, що людина прекрасна, а це переконання, по суті, є основою емоційної, естетичної, моральної культури», – писав В. О. Сухомлинський.

Навчити дітей естетично сприймати музику нелегко. Для цього потрібно, щоб діти мали змогу постійно чути кращі зразки музичного мистецтва. Але цього недостатньо для формування слухового естетичного сприйняття. Прослуховування музики має поєднуватися з розвитком творчої уяви дітей, активізацією асоціативного мислення.

Визначний вплив на формування естетичної культури дітей мають гармонійні родинні взаємини в сім’ї, шанобливе ставлення усіх членів родини один до одного. Дитина, яка росте в атмосфері любові та взаєморозуміння, постійно відчуває красу і гармонію оточуючого світу. Ніщо не захмарює її чистого і щирого захоплення красою.

Спілкуючись з маленькою дитиною, дорослі повинні постійно підкреслювати естетичну сторону предметів, явищ і їхніх якостей словами: «Яка гарна річ!», «Як прикрашає нашу кімнату ця картина (вишитий бабусею рушник) на стіні!», «Як ошатно одягнена лялька!» тощо.

Поведінка дорослих, їх ставлення до навколишнього світу, до дитини стає для малюка програмою його поведінки, тому дуже важливо, щоб діти бачили навколо себе якомога більше доброго і красивого. Це необхідна умова успішного формування в них естетичного сприйняття як однієї із важливих категорій естетичної свідомості і культури дітей.

Отже, педагогічними та психологічними умовами родинного естетичного виховання дітей дошкільного та молодшого шкільного віку є ефективна організація естетичного споглядання, завдяки якому здійснюється пізнання й оцінка навколишнього світу, формується інтерес до мистецьких творів, пробуджуються власні творчі зусилля.

Розвиваючи естетичне сприйняття, батьки вчать дітей помічати красу навколо себе, бачити надзвичайне у звичайнісінькому, дивуватися, милуватися, захоплюватися красою.

Тож вміле використання в сімейному вихованні відповідних засобів, прийомів, методів розвитку естетичного сприйняття як однієї із важливих категорій естетичної свідомості дає змогу виховати дитину, здатну жити й творити за законами краси, оберігати світ, як диво, і створювати красу своїм життям.

Методичний центр, Поради батькам

Виховуємо ввічливість

Важливий етикет людської культури — мовленнєвий етикет. У дитячому садку вихователі звертають особливу увагу на навчання дітей ввічливості, вчать їх правилами мовного етикету.

Що ж таке ввічливість та етикет?

Етикет — сукупність правил поведінки, що стосуються ставлення до людей (поводження з оточуючими, форми звертання і привітання, манери поведінки в громадських місцях).

Ввічливість — спосіб застосування етикету. Загальновідомо, що найважливіше у вихованні ввічливості дитини — постійний добрий приклад. Дорослі дають дітям «моделі поведінки, демонструють необхідність у будь-якій ситуації дотримуватися норм етикету, бути ввічливими. Сучасний підхід до дитини як до особистості, яка потребує розуміння, поваги її інтересів і прав, робить проблему виховання ввічливості особливо актуальною. Тому дуже важливо, щоб «етикетними» способами встановлення контактів з людьми дорослі володіли в повному обсязі.

Щохвилини протягом всього дня діти вчаться у дорослих і один у одного мовного поведінки, характерних жестах, міміці, словечкам. Звичайно, етикет лише одне з численних засобів спілкування, але особливо значиме, цінне. У етикету є словесні і несловесні засоби («чарівні слова», «чарівні погляди», рукостискання, пози, жести, інтонації, манери, вчинки). Важливо навчити дітей усьому, що пов’язано з етикетом, але особливо важливо поповнити дитячий словник словесними засобами. Найпоширеніших «чарівних слів», які повинні бути в «запасі», усього близько 30. Їх повинні знати і вихователі, і батьки. Порахуйте свій «запас», а потім дитячий. Між ними є сама безпосередня, пряма залежність — чим більше віддаєш, тим більше отримуєш».

Вранці:

«Доброго ранку», «Я рада тебе бачити», «Здрастуй», «Як ти себе почуваєш?»

За сніданком, обідом, вечерею:

«Приємного апетиту», «Дякую», «Спасибі», «Дозволь за тобою позалицятися», «Все було дуже смачно».

Під час спілкування:

«Дозволь», «Будь ласка», «будь Ласка, «Вибач», «Перепрошую», «Якщо тебе не утруднить», «Прошу вибачення».

Після тихої години:

«Як спалося?», «Як твоє здоров’я?»

Ввечері:

«Добрий вечір», «До побачення», «До побачення», «До завтра», «До зустрічі», «Щасливої дороги», «Всього доброго», «Всього доброго», «Доброї ночі», «Приємних снів».

Вихованням ввічливості вихователі дитячого саду займаються у всіх режимних моментах, на будь-яких заняттях і поза ними. У практиці ДНЗ перевагу часто віддається таким методам як роз’яснення (розмови, бесіди). Не применшуючи значення такого способу, як роз’яснення дітям правил етикету та необхідності їх дотримання, все ж вважаємо, що самим дієвим способом виховання ввічливості та мовленнєвого етикету є особистий приклад дорослих.

Н.І.Пирогов говорив:

«Усі мислителі, я думаю, прийшли до висновку,

що виховання потрібно почати з колиски».

Методичний центр, Поради батькам

Від культури спілкування – до культури поведінки

Дошкільне дитинство – особливий період розвитку дитини. Саме в цьому віці виникає внутрішнє психічне життя і внутрішня регуляція поведінки. Це внутрішнє життя виявляє себе в здатності діяти щодо загальних понять, в уяві дитини, у довільній поведінці, у змістовному спілкуванні із дорослими та однолітками. Саме в цей період відбувається формування в дитині активного інтересу до взаємин з іншими людьми. В неї виникає потреба в ознайомленні з певними нормами спілкування і, як результат – вироблення індивідуальної культури поведінки. Під культурою поведінки розуміють сукупність форм повсякденних дій і вчинків людини, в яких віддзеркалюються моральні та естетичні поведінкові норми. Компоненти культури поведінки дошкільників: культура діяльності, культура спілкування, культурно-гігієнічні навички і звички.

Культура діяльності проявляється в поведінці дитини на заняттях, в іграх, під час виконання трудових доручень. Формувати у дитині культуру діяльності – це значить виховувати в неї звичку утримувати в порядку місце, де вона працює, навчається, грається; звичку доводити до кінця розпочату справу, бути наполегливим у досягненні мети; навчати її не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні; привчати бережно ставитись до іграшок, речей, книг.

Вже в старшому дошкільному віці дитина вчиться регулювати свою діяльність, відпочинок, що є основою для формування в неї навичок ефективної організації праці. Важливий показник культури діяльності – потяг до цікавих, розвиваючих занять, вміння цінувати час, бажання працювати, отримання задоволення від результату своєї роботи, розвиток самостійності та творчості.

Головне в культурі спілкування – це навчити дитину поважати суспільство в цілому і кожного його члена окремо та ставитися до них так, як він ставиться до себе. У повсякденній практиці людські стосунки далеко не всіма і не завжди здійснюються. А тим часом культура людських відносин, спілкування людей між собою відіграють важливу роль у житті.

Культура спілкування обов’язково передбачає культуру мовлення дитини. Це вимагає від дошкільника володіння певним запасом слів, вміння розмовляти спокійно і зрозуміло, послідовно, що, в свою чергу, сприяє активному спілкуванню дітей під час ігор та праці, запобігає виникненню конфліктних ситуацій.

Згідно Базової програми вихователь повинен привчати дітей до таких навичок та звичок культури спілкування: використовувати ввічливі слова, бути привітним з рідними, друзями та незнайомими, дотримуватись загальноприйнятих норм та етикету спілкування, відтворювати в грі свої моральні уявлення, прислуховуватись до порад старших, дотримуватись правил співжиття в родині, виявляти чемність, толерантність, відчувати межу припустимої поведінки з молодшими, однолітками, старшими дітьми, дорослими та старими людьми тощо.

Найголовніше, що потрібно пам’ятати і розуміти як вихователю, так і батькам це те, що будь який прояв ввічливості з боку дитини повинен керуватися добрими думками й почуттями, бути для неї усвідомленою необхідністю та потребою, а не засобом отримання похвали чи уникнення покарання. Тому мета виховання культури спілкування полягає в готовності дитини самостійно приймати моральні рішення та відповідно діяти.

Створення культурних навичок і звичок починається з виховання акуратності й охайності. Вже з трирічного віку дитина може сама з деякою допомогою дорослих одягатися, застеляти своє ліжко, може допомагати в прибиранні кімнати. Культура їжі, вміння культурно вживати їжу – одна з перших навичок, що повинна виховуватись у дитини. Культура їжі має і етичний аспект – адже поведінка за столом ґрунтується на повазі до тих, хто сидить поруч, а також до тих, хто приготував їжу. До культурних звичок відносять привчання вставати вранці та робити зарядку, вмиватися, чистити зуби, акуратно зачісуватися, тримати в чистоті взуття та одяг. Діти повинні розуміти, що в дотриманні цих правил проявляється повага до оточуючих і до себе самого.

Для ефективності та результативності роботи щодо виховання культури поведінки в дитячому садку та в дома потрібні певні позитивні умови, а саме:

  1. Авторитет і культура вихователів та батьків. Стиль спілкування вихователя з дітьми – найголовніше у формуванні культури поведінки. Допомога, довіра, любов, порада, ласка, щирий інтерес до дитячих починань складають фундамент доброзичливих відносин з дитиною. Дії вихователя повинні бути направленні на досягнення головної мети – створення для розвитку особистості дитини творчої, дружньої обстановки.
  2. Позитивний настрій. Атмосфера доброзичливості, активна змістовна діяльність виховують в дітях потяг до зайнятості, бажання пізнавати нове і використовувати ці знання в житті.
  3. Зв’язок із сім’єю. Дозволяє зберегти єдність вимог і наступність у вихованні. Педагог повідомляє про досягнення та проблеми дитини, консультує батьків і знайомить їх з методами морального виховання в сім’ї.
  4. Дотримання точного режиму. Є гарантом урівноваженого стану дітей, запобігає перевтомленню та статики у діяльності, дозволяє сформувати стереотип поведінки.
  5. Правильно організована обстановка. Цікава, пізнавальна наочність, дидактично-методичні матеріали, іграшки дозволяють дітям знаходити заняття за інтересом і тим самим запобігають зриви у поведінці.

Розвиток індивідуальності кожної дитини ґрунтується на формуванні її особистісної культури. При вихованні культури поведінки педагоги й батьки повинні пам’ятати, що виховний вплив на дітей повинен бути єдиним, постійним і послідовним, результатом якого є повнота уявлень і знань дитини про себе, про правила культурної поведінки; орієнтація дитини на соціально схвалювані норми поведінки; позитивне емоційне сприйняття себе, оточуючих, довкілля; відповідність дій і вчинків дитини встановленим соціальним еталонам.